Розділ 7.

Ранок приніс із собою не полегшення, а лише поглибив внутрішнє сум'яття Єви. Слова незнайомця з нічного дзвінка, мов отрута, проникли в кожну клітинку її свідомості, забарвлюючи всі її думки про Дамира в моторошні відтінки підозри. Вона намагалася раціоналізувати, переконати себе, що це був злий розіграш, помилка, чиясь помста. Але її внутрішній голос, що вже неодноразово рятував її в житті, відмовлявся вірити в ці пояснення.
Коли Дамир подзвонив, її серце стиснулося від дивної суміші бажання і страху.
– Доброго ранку, Єво, – його голос був таким же теплим і спокійним, як і завжди. – Як спалося?
«Жахливо», – хотілося крикнути їй.
– Добре, – збрехала вона, відчуваючи неприємний присмак обману на язиці. – Ти сьогодні вільний?
– Для тебе – завжди, – прозвучало у відповідь, і в його голосі прослизнула та ніжна нотка, яка ще вчора викликала в неї трепет. Сьогодні ж вона змушувала її сумніватися.
Вони домовилися зустрітися в їхній кав'ярні. Єва одягнулася ретельніше, ніж зазвичай, ніби готуючись до допиту, а не до побачення. Її думки були хаотичними, але одне вона знала точно: сьогодні вона має отримати відповіді.
Дамир вже чекав її. Його погляд, коли вона підійшла, був сповнений звичної теплоти, і це на мить збило її з пантелику. Можливо, вона все вигадала? Можливо, це лише її хвора уява?
– Ти якась… замислена, – помітив він, коли вони замовили каву. – Щось трапилося?
Єва стиснула руки під столом. Настав час.
– Дамире, – вона намагалася, щоб її голос звучав спокійно, але відчувала, як він дрижить. – Мені потрібно дещо у тебе запитати. І я прошу тебе бути абсолютно відвертим.
Його сірі очі миттєво стали уважними, але жоден м'яз на його обличчі не здригнувся. Він кивнув, запрошуючи її продовжити.
– Хто ти насправді? – різко запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. – І чим ти займаєшся? Я не вірю в твої "проекти, пов'язані з конфіденційністю". І мені… мені вчора дзвонили.
Останні слова вилетіли з неї одним подихом, і вона побачила, як у його очах промайнула тінь. Лише на мить, таку коротку, що Єва ледь не подумала, що їй здалося. Але вона була там. Напруга в його постаті стала відчутною, хоча він і намагався її приховати.
– Дзвонили? – його голос став нижчим, більш контрольованим, у ньому з'явилася сталь, яку вона раніше лише чула в далеких відлуннях. – Що саме тобі сказали?
Єва переповіла йому слова незнайомця, з кожним словом відчуваючи, як зростає напруга між ними. Коли вона закінчила, в кімнаті запала напружена тиша, яку порушував лише далекий шум міста. Дамир дивився на неї, і його погляд був важким, проникливим, немов він оцінював її, зважував кожне її слово. Його обличчя було непроникним, як маска.
– І ти повірила, Єво? – пролунало його питання. У ньому не було звинувачення, лише глибоке розчарування. – Чи ти віриш мені?
Єва відчула, як її серце стискається від болю. Вона хотіла вірити йому, так сильно хотіла! Але тіні, що оточували його, були занадто густими.
– Я… я не знаю, – прошепотіла вона, відчуваючи себе розгубленою і вразливою. – Я хочу вірити тобі, Дамире, але є занадто багато дивного. Твоя таємничість…
Дамир повільно відсунув свою чашку кави. Він простягнув руку і накрив її долоню, що лежала на столі. Його дотик був теплим і міцним, і Єва відчула, як її шкірою пробігають мурашки. Його погляд знову пом'якшав, і в ньому з'явилася та сама ніжність, яка так притягувала її.
– Єво, – його голос став тихішим, майже шепотом. – Я не можу розповісти тобі всього. Зараз. Моє життя… воно незвичайне. І, на жаль, воно пов'язане з речами, які можуть бути для тебе небезпечними. Саме тому я й не говорив. Я хотів захистити тебе.
Його слова, замість того, щоб заспокоїти, лише посилили її тривогу. Захистити? Від чого? Від кого?
– Ти в небезпеці, якщо будеш зі мною, – продовжив він, і в його очах з'явилася справжня біль. – Цей дзвінок… це лише підтвердження. Але…
Він нахилився до неї, і Єва відчула аромат його шкіри, легкий запах сандалу, що так їй подобався. Його погляд був настільки інтенсивним, що вона відчула, як її власне дихання перехоплює.
– Але я не можу відпустити тебе, Єво, – прошепотів він, і його губи торкнулися її.
Поцілунок був несподіваним і обпікаючим. Він був сповнений такої пристрасті, такого відчаю і такої ніжності, що Єва відчула, як її світ перевертається. У ньому була вся глибина його прихованих почуттів, вся його боротьба і все його бажання. Це був поцілунок, що обіцяв небезпеку, але водночас обіцяв і безмежне кохання. Всі її сумніви, всі страхи на мить відступили під натиском цього непереборного потягу. Вона відповіла на поцілунок, повністю віддаючись відчуттям.
Коли він відсторонився, її губи пашіли, а серце шалено калатало. Його очі були примружені, і в них горіло полум'я.
– Я не брехав тобі про свої почуття, Єво, – прошепотів Дамир. – Ніколи. Але моє життя… воно надто складне для тебе.
Єва дивилася на нього. Вона розуміла, що він приховує страшну таємницю. Вона відчувала небезпеку, що витала навколо нього. Але після цього поцілунку вона також розуміла, що її серце вже належить йому. І цей факт був страшнішим за будь-яке попередження. Травень, що почався з дощу і надії, тепер перетворювався на місяць небезпечних таємниць і непереборних почуттів. Вона була занадто сильно закохана, щоб просто піти.