Розділ 5.

Їхні зустрічі стали регулярними. Майже щодня Дамир знаходив час, щоб провести його з Євою: чи то за кавою в їхній затишній кав'ярні, чи то під час неспішних прогулянок парком, де вони вперше зустрілися. Їхні розмови ставали все глибшими, і Єва, сама того не помічаючи, почала ділитися з ним найпотаємнішим – своїм горем, своїми страхами, порожнечею, що оселилася всередині. Дамир слухав уважно, без осуду, і його сірі очі випромінювали розуміння, яке було для неї як бальзам на зранену душу. Він не давав порад, не намагався розвеселити. Він просто був поруч, і цієї присутності було достатньо, щоб світ Єви потроху наповнювався барвами.
Вона помітила, що її власні почуття до нього змінювалися. Від простої вдячності вони переростали у щось значно сильніше, що лякало її своєю несподіванкою та інтенсивністю. Його дотик, випадковий дотик руки, коли він простягав їй чашку, або легке погладжування по плечу, коли вона розповідала про особливо болючий спогад, викликали дивне тремтіння по всьому тілу. Її серце, яке, здавалося, завмерло після втрати, тепер знову оживало, б'ючись у прискореному ритмі поруч із ним. Вона ловила себе на думках про нього, чекала його дзвінків, його повідомлень. Це було ностальгічно боляче і водночас нестерпно приємно.
Але разом із цими новими, незвичними почуттями, почали з'являтися і тривожні дзвоники. Дрібні деталі, які Єва спочатку не помічала, тепер почали вимальовуватися чіткіше, створюючи картину, що не сходилася.
Одного разу, коли вони гуляли біля озера, повз них проїхала розкішна машина – чорний тонований седан. Дамир миттєво зреагував. Його обличчя на мить стало кам'яним, а погляд, зазвичай такий м'який, перетворився на холодний і насторожений, немов він оцінював загрозу. Він стиснув її руку так міцно, що Єва ледь не скрикнула. За секунду вираз його обличчя повернувся до звичного, але Єва відчула, як її рука оніміла від його хватки, а в серці оселився крижаний сумнів.
Іншого разу, розмовляючи про їхні професії, Єва запитала його, чим саме він займається.
– Я займаюся… певними проектами, – ухильно відповів він. – Переважно пов'язаними з безпекою та… конфіденційністю.
Його відповідь була такою загальною і туманною, що Єва відчула, як її накриває хвиля підозри. Він ніколи не розповідав про свою роботу, не мав офісу, не згадував колег. Його дні, здавалося, повністю належали йому самому. Іноді його телефон дзвонив, але Дамир ніколи не відповідав при ній, лише кидав швидкий погляд на екран, і його обличчя на мить застигало у напруженій масці, яку він швидко приховував. Або ж він вибачався і відходив убік, щоб поговорити пошепки, далеко від неї.
Одного вечора, вони сиділи в кав'ярні, де зазвичай було мало відвідувачів. За сусіднім столиком сидів чоловік у темному костюмі, який, здавалося, читав газету. Раптом Дамир напружився. Його погляд став гострим, як лезо, і Єва відчула, як його рука, що лежала поруч на столі, непомітно стиснулася в кулак. Чоловік у костюмі підвівся, і їхні погляди на мить зустрілися. У цьому мовчазному обміні поглядами була якась незрима напруга, прихована занадто глибоко для її розуміння, але Єва відчула її нутром.
Коли чоловік вийшов, Дамир розслабився, але не повністю.
– Щось трапилося? – обережно запитала Єва.
– Нічого, – відповів він, відводячи погляд. – Просто… старий знайомий.
Ця відповідь не задовольнила її. Вона відчувала, що він щось приховує. Його поведінка, його відповіді, його тіньове життя – все це почало створювати дисонанс з образом турботливого і розуміючого чоловіка, якого вона дізнавалася.
Вона почала помічати, як його очі постійно сканують простір навколо них, немов шукаючи щось, або когось. Його рухи були надто точними, надто вивіреними для звичайної людини. Коли він говорив про своє минуле, його розповіді були надзвичайно розпливчастими, без конкретних деталей, немов він намагався приховати справжні факти за красивими словами.
Усі ці дрібниці складалися у велику, тривожну мозаїку. Дамир був не тим, за кого себе видавав. Він був прихованою книгою, сторінки якої були запечатані таємницями. І, попри її зростаюче почуття до нього, цей факт почав лякати її. Її серце, яке так жадало зцілення, тепер розривалося між новою, болісною любов'ю і страхом перед невідомим. Вона була на порозі небезпечної безодні, але її нові почуття до Дамира, немов магніт, тягнули її вперед, попри всі попередження розуму. Травень, що мав принести світло, тепер розкривав свої тіні.