Розділ 3.

Візитна картка з ім'ям "Дамир" лежала на її тумбочці вже другий день. Єва дивилася на неї, і в її голові роїлися думки. Чи варто телефонувати? Що вона скаже? Адже він не просив про побачення, лише запропонував "розмову або просто тишу під парасолькою". Звучало дивно, майже поетично, але водночас загадково і трохи бентежно.
З того вечора в парку щось змінилося. Смуток не зник повністю, але його гострі кути притупилися. Промінь надії, такий тонкий і майже невагомий, пробився крізь хмари її відчаю. Сама думка про те, що хтось проявив до неї щиру, ненав'язливу турботу, вже була дивом.
Ранок третього дня був сонячним і свіжим. Справжній травень нарешті вступив у свої права, принісши із собою аромат квітучих бузків та легкий вітерець. Єва сиділа на кухні, повільно попиваючи каву. Погляд знову впав на картку.
"Мій коханий Травень..." – раптом промайнула в її голові назва книги, яка сама собою склалася в ці слова. Адже саме в травні вона зустріла Його, і саме в травні, можливо, починалося щось нове.
Вона глибоко вдихнула і на видиху прийняла рішення. Що вона втрачає? Навіть якщо це виявиться простою розмовою, це вже краще, ніж самотність. Рука потягнулася до телефону. Пальці набирали цифри з деяким тремтінням, ніби вона збиралася зробити щось заборонене.
Три гудки. Серце Єви забилося частіше, майже заглушаючи звук її власного дихання.
– Слухаю, – пролунав у слухавці той самий глибокий, мелодійний голос. Він був трохи стриманий, але в ньому відчувалася якась внутрішня сила.
– Доброго дня, це Єва, – промовила вона, відчуваючи, як голос тремтить. – З парку.
На іншому кінці лінії запала коротка пауза, а потім легкий смішок. Не глузливий, а швидше... схвальний.
– Привіт, Єво. Я пам'ятаю. Радий чути. Як ваш травень?
Його слова здивували її. Він не запитав "чому дзвониш?", не виказав жодного здивування. Просто прийняв її дзвінок як щось цілком природне. Це заспокоїло її, і напруга трохи спала.
– Краще, ніж квітень, – чесно відповіла Єва, дивуючись власній щирості. – Дякую, що запитали.
– Завжди будь ласка, – м'яко відповів Дамир. – Чим зобов'язаний вашому дзвінку?
Єва на мить розгубилася. Що вона справді хотіла?
– Я… Я просто хотіла подякувати вам ще раз. І… – Вона запнулася, шукаючи потрібні слова. – Ваші слова про те, що мій травень буде кращим… вони зачепили.
– Я радий, – просто сказав він. – Вірю, що так і буде. Іноді для цього потрібен лише маленький поштовх.
– Або парасолька, – додала Єва з легкою посмішкою, яка вперше за довгий час торкнулася її губ. Вона відчула, як її обличчя розгладжується, ніби скидаючи маску смутку.
Дамир знову засміявся. Цього разу його сміх був більш відкритим, і в ньому відчувалася якась невідома їй радість.
– Якщо парасолька допомогла, я радий. Ви маєте якісь плани на сьогодні?
Питання було несподіваним. Єва зазвичай не мала планів, крім занурення у власні думки.
– Ні… немає.
– Тоді, можливо, ви дозволите мені запросити вас на каву? – голос Дамира став трохи глибшим, у ньому пролунала нотка рішучості. – Я знаю одне тихе місце, де можна випити справді смачної кави. І, можливо, поговорити, якщо ви будете готові. Або знову помовчати.
Пропозиція була прямою і водночас невимушеною. Він давав їй вибір, не тиснув, не вимагав. Це підкуповувало. Серце Єви знову почало битися частіше, але цього разу це було від передчуття, від незвичайної можливості, що відкривалася перед нею.
– Я… добре, – погодилася вона. – Куди і коли?
– Чудово, – у його голосі відчулася справжня посмішка. – Надішлю вам адресу та час повідомленням. До зустрічі, Єво.
– До зустрічі, Дамире, – відповіла вона, і телефонна розмова обірвалася.
Єва повільно опустила слухавку. Її щоки палали, а в грудях розливалося тепло, незнайоме і дивне. Вона подивилася у вікно. Сонячні промені заливали кімнату, і здавалося, що навіть повітря стало легшим і прозорішим. Візитна картка з ім'ям "Дамир" тепер лежала не просто на тумбочці, а в її свідомості, як обіцянка чогось нового, незвіданого. Травень тільки починався, і, схоже, він готував для Єви щось більше, ніж просто весняну погоду.