Розділ 2.

Тиша, що запала між Євою та незнайомцем, не була обтяжливою. Навпаки, вона обволікала, як теплий плед, даруючи відчуття спокою, якого Єва не знала вже дуже давно. Під парасолькою пахло свіжим дощем, вологою землею та ледь вловимим, приємним чоловічим ароматом, що нагадував суміш сандалу та ранкової роси. Він не намагався розпитати її, не ліз у душу, і ця делікатність була для неї справжнім порятунком.
Краплі дощу стукали по куполу парасольки, створюючи своєрідну мелодію, яка гіпнотизувала. Єва знову поринула у свої думки, але цього разу вони не були такими безпросвітними. Присутність цього чоловіка, його мовчазна підтримка, немов розсіювали найтемніші хмари в її свідомості. Вона відчувала, як напруга в її тілі потроху спадає, і вперше за довгий час змогла зробити глибокий, спокійний вдих.
Через деякий час дощ почав вщухати, перетворюючись на легку мряку. Небо на заході почало світлішати, обіцяючи, що незабаром вигляне сонце. Чоловік обережно склав парасольку. Єва відчула, як її серце стискається від усвідомлення того, що ця незвичайна мить добігає кінця.
– Здається, дощ закінчився, – сказав він, його голос був спокійним і рівним. Він нарешті повернув до неї обличчя. І тільки тепер, коли її свідомість була більш ясною, Єва змогла роздивитися його.
Його обличчя було викарбуване, з сильними вилицями та вольовим підборіддям. Темні брови густим штрихом лягали над очима, які виявилися не карими, як вона спершу подумала, а насичено-сірими, як грозове небо, з ледь помітними золотистими іскорками. Погляд цих очей був пронизливим, але водночас дивно м'яким. На скроні виднілася невелика, ледь помітна шрам – свідоцтво якихось минулих битв чи випробувань, що лише додавало йому загадковості. На його губах заграла ледь помітна, ледь сумна посмішка.
– Дякую… за парасольку, – промовила Єва, відчуваючи, як її щоки заливає рум'янець. Їй було ніяково від власної замкнутості та відсутності слів.
– Дрібниці, – відповів він. – Сподіваюся, ви не замерзли.
Його питання було щирим, без жодного натяку на докір. Єва похитала головою.
– Ні. Мені… стало краще.
Він кивнув, і його погляд затримався на її обличчі, немов намагаючись прочитати невидимі рядки її історії. Це не було нахабством, а скоріше глибоким, співчутливим інтересом.
– Мене звуть Дамир, – нарешті представився він.
Дамир. Ім'я, що звучало твердо і водночас витончено, як ніжний удар молота по сталі.
– Єва, – відповіла вона, відчуваючи, як слово вимовляється дещо скуто, незвично після тривалого мовчання.
– Дуже приємно, Єво, – сказав Дамир, і в його голосі прослизнула ледь помітна, майже невловима нотка чогось… незвичайного. Можливо, навіть передчуття.
Перші промені вечірнього сонця пробилися крізь хмари, золотячи верхівки дерев і роблячи краплі дощу на гілках схожими на розсипані діаманти. Парк оживав: знову почувся сміх дітей, з'явилися перші вечірні бігуни. Світ, який Єва щойно вважала чужим, раптом почав здаватися трохи менш ворожим.
Дамир підвівся. Його тінь впала на лавку, закриваючи її від променів сонця. Він неквапливо дістав із внутрішньої кишені візитну картку. Вона була матова, чорного кольору, з тисненим сріблястим шрифтом. На ній було лише ім'я та номер телефону. Жодної назви компанії, жодної посади. Лише:
Дамир.
+38 (0XX) XXX-XX-XX
– Якщо вам колись знадобиться… розмова, або просто тиша під парасолькою, – сказав він, простягаючи картку. Його погляд знову зустрівся з її, і цього разу в ньому було щось, що змусило серце Єви здригнутися. Це було запрошення. Не просто до розмови, а до чогось більшого, до чогось, що могло змінити її життя.
Єва взяла картку. Папір був прохолодним і гладеньким. Вона відчувала, як її пальці ледь тремтять.
– Дякую, – повторила вона.
Дамир ледь помітно посміхнувся, його сірі очі блиснули.
– Бувайте, Єво. Сподіваюся, ваш травень буде кращим за квітень.
І він пішов. Так само тихо, як і з'явився, розчинившись у вечірніх сутінках, залишаючи після себе лише легкий аромат сандалу, відчуття теплої парасольки та тонку чорну картку з ім'ям, що вже почало закарбовуватися в її пам'яті. Єва стиснула візитку в долоні. Травень тільки починався. І, можливо, Дамир мав рацію. Можливо, він дійсно принесе щось нове у її життя. Можливо, навіть світло.