Розділ 1.

Квітень закінчувався так само мляво й безбарвно, як і всі попередні дні після… після того фатального дзвінка. Єва сиділа на лавці у затишному куточку парку, сховавшись під розлогим, ще не повністю розквітлим кленом. Холодний, колючий дощ сіявся вже кілька годин, просочуючи її легкий тренч і торкаючись вологими краплями обличчя. Але вона не відчувала холоду, не відчувала дискомфорту. Її внутрішній світ був настільки спустошений, що тілесні відчуття здавалися далекими й неважливими.
Пальці автоматично стискали в долоні фотографію. З пожовклого паперу на неї дивилися двоє усміхнених людей – вона і… Він. Його щира, трохи зухвала посмішка завжди змушувала її серце битися частіше. Його карі очі, в яких завжди палали іскорки жарту та ніжності, зараз існували лише на цьому клаптику паперу, стаючи все більш розмитими від непроханих сліз.
З того дня минуло вже півроку, але біль не вщухав. Він лише затаївся десь глибоко всередині, час від часу вириваючись назовні гострим, нестерпним спазмом. Світ навколо продовжував жити своїм життям: розпускалися перші квіти, птахи виспівували весняні мелодії, закохані пари неспішно прогулювалися алеями, тримаючись за руки. Для Єви все це було декорацією, чужою і незрозумілою виставою. Її власна історія обірвалася на тій холодній лікарняній койці, залишивши після себе лише порожнечу й нескінченне "навіщо?".
Дощ посилювався. Перехожі почали ховатися під навісами кав’ярень та магазинів, а парк поступово спорожнів. Лише Єва залишалася незворушною, немов кам’яна статуя, що зрослася з вологою лавкою. Її погляд був спрямований у нікуди, крізь завісу дощу, крізь роки щасливого минулого, у безрадісне теперішнє.
Раптом чиїсь обережні кроки порушили тишу. Хтось зупинився неподалік її лавки, несміливо кашлянувши. Єва не відреагувала. Її свідомість була занурена надто глибоко, щоб звертати увагу на зовнішні подразники.
– Вибачте, – пролунав незнайомий, глибокий чоловічий голос. У ньому відчувалася якась стримана мелодійність, що дивно контрастувала з похмурою атмосферою. – Тут вільно?
Єва повільно підняла голову. Перед нею стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у темному пальті, з під коміра якого виднівся світлий шарф. На його темно-каштановому волоссі блищали краплі дощу. Його обличчя… Єва не змогла одразу сфокусуватися. Щось у його погляді, глибокому й уважному, змусило її на мить відволіктися від власної скорботи. У його очах вона побачила не жалість чи цікавість, а якусь тиху, співчутливу розуміння, яке рідко зустрічала останнім часом.
– Так, – ледь чутно промовила вона, відводячи погляд і знову опускаючи очі на фотографію.
Чоловік обережно сів на край лавки, на деякій відстані від неї. Він не намагався заговорити, не кидав співчутливих поглядів. Просто мовчки сидів поруч, розділяючи з нею цей мокрий, похмурий вечір.
Минуло кілька довгих хвилин, протягом яких чути було лише шум дощу та тихе шурхотіння листя. Несподівано чоловік дістав з внутрішньої кишені пальта велику чорну парасольку і розкрив її, створюючи невеликий затишний острівець під її куполом.
Єва здивовано підняла брови, вперше за довгий час відчувши щось, окрім тупого болю.
– Не хочу, щоб ви застудилися, – спокійно пояснив він, навіть не дивлячись на неї. Його голос звучав приємно, обволікаюче, немов тепле ковдра.
Вона знову опустила погляд на фотографію. Його турбота була такою несподіваною, такою… людяною. У цьому простому жесті відчувалася якась непідробна доброта, яка зачепила за найглибші струни її зраненої душі.
– Дякую, – прошепотіла Єва, вперше за довгий час відчувши слабкий відблиск вдячності.
Дощ продовжував сіяти, але тепер холод вже не здавався таким пронизливим. Під захистом великої чорної парасольки, поруч із незнайомим чоловіком, у її спустошеному серці вперше за довгий час зародилося крихітне, ледь помітне відчуття… полегшення? Чи можливо, чогось більшого? Травень лише починався, і хто знає, які несподіванки він міг принести у її зранений світ.