Розділ 27. Марк і Христина

Марк

Дивно, але я був навіть радий несподіваній відвертості Христі. Нарешті підозри, що гнітили мою свідомість останні дні, знайшли своє пояснення. Я хотів бути найкращим для неї — і через це зовсім забув, що сподобався їй зовсім не ідеальний “я”.

Тож коли вона випалила це дорогою в університет, ніби секрет, що ховала надто довго, я видихнув із полегшенням. Решту дороги спостерігав за тим, як вправно вона кермує, як легко адаптується до ситуації на дорозі — і при тому вмудряється виглядати такою... легкою, розслабленою.

Тож перша ідея не змусила себе чекати. Вона прийшла блискавично, разом зі дзвінком дідуся Тараса. Через роботу і купу власних питань я не навідувався до нього досить довго, а він телефонував і терпляче чекав, коли його онук нарешті впорається з усім.

Я пригадав, як добре часом посидіти біля берега з вудкою в руках, як весело кататися ґрунтовою дорогою на старому велосипеді і яка смачна в діда виходить смажена риба.

— Я приїду сьогодні ж. Не сам, — додаю з усмішкою, спостерігаючи, як Христя пурхає сходами, мов метелик.

Новини про її від’їзд терзають мою душу, що виявилася зовсім не готовою до тривалої розлуки. Хоч я й розумію все, маю безліч аргументів і цілковито їй довіряю — та внутрішнє чуття, мов нетерпляча кішка, шкребеться зсередини.

Коли спека надворі стала хоч трохи стерпною, я вийшов на ганок, прислухаючись до тихої розмови в будинку. Христя швидко знайшла спільну мову з дідусем і тепер вони жваво обговорювали якісь болячки на морських рибах. Христя ж біолог — краще знає, як і що правильно з наукової точки зору. А дід у такому захваті, що ледве не занотовує її слова. Сказав, що завтра ж уранці поїде на ринок шукати якісь там спреї, аби лікувати тих, кого потім планує підсмажити, як трохи підростуть.

Він не всіх підряд у відро складає — деяких відпускає назад у воду. І мене тому ж учив: не бери більше, ніж можеш з’їсти. І хоч на його горищі чимало в’язок з таранкою, до весни жодна не дотягує — уся розходиться, як гостинці для родичів і сусідів.

Йду до невеличкого хлівчика, дістаю звідти два велосипеди: свій, трохи кращий, новіший — на нього посаджу Христю, а сам сяду на другий, стару дідову “Україну” з рамою, пофарбованою у яскраво-синій якоюсь фарбою, місцями вже полущений. Христя пристає на пропозицію з радістю, і вже за двадцять хвилин ми сидимо на мулистому березі лиману, у затінку від старого рибальського будиночка.

Я краєм ока стежу за поплавком, але погляд усе одно ковзає до стрункої дівочої фігури, що з неприхованою цікавістю розглядає ропух, сидячи навпочіпки біля самого берега.

— Пізно шукати, ти вже одного поцілувала, — жартую, крадькома спостерігаючи за реакцією.

Вона тихо сміється, тоді набирає повну жменю ароматного мулу — солоного, мов саме пекло — і замахується, цілячись у мене.

— Навіть не думай! — застерігаю.

— Тоді біжи, Форест!

Її дзвінкий сміх — мов переливи пташиного співу. Я зриваюся з місця, аби обігнути старезний дуб неподалік, і таки піймати цю порушницю риболовного спокою.

Христина

Марк тікає від мене, поки я наздоганяю його з повною жменею ароматного бруду. Ледве не втрачаю рівновагу, послизнувшись біля самого краю води, але вчасно втримуюся. Марк виявляється спритнішим і ловить мене за товстою кроною дерева, що розкинуло свої покручені гілки навсібіч. Не встигаю вимастити його як слід, бо він захоплює мене в такий палкий поцілунок, що я ледве тримаюся на ногах.

Ми сидимо отак, на березі, майже до самого заходу сонця. Риба геть не клює, але нам не до того — губи вже аж болять від довгих поцілунків.

Коли легка прохолода торкається наших плечей, ми неквапливо збираємо дідусеве приладдя, яке ледь не зіпсували від власних дурощів, забираємо п’ятилітрове відро аж з одним бичком на дні і повільно повертаємося до будинку, штовхаючи велосипеди збоку.

— Я завжди любив це місце, — тихо, майже зачудовано, каже Марк, здійнявши обличчя до неба, густо всипаного зірками.

Так густо, що, здається, я ніколи такого не бачила. І Чумацький Шлях тут незвично яскравий — мов мерехтлива доріжка, що розсікає небо навпіл. Ми сидимо на даху старого хлівчика сусідського обійстя. Схоже, тут давно ніхто не живе, тож нас точно ніхто не почує. Усі секрети в безпеці.

— Тут дуже гарно.

— А з тобою — ще гарніше, Христю. Одного дня я мріяв, що покажу тобі це.

Я ледь помітно всміхаюся, бо зараз я — найщасливіша дівчина в усьому світі. Хлопець легко обіймає мене за плечі, огортаючи своїм теплом. І більше, здається, нічого не треба. Легкий, майже невагомий поцілунок лягає на мої губи, мов мед. Я тону в ньому і розчиняюся. Він стає палкішим, чуттєвішим, і за якусь мить я ловлю себе, сидячою на колінах Марка. Ловлю себе на тому, що хочу зробити цей вечір ще знаковішим.

Марк, здається, теж це відчуває. Тому відсторонюється м’яко, намагаючись віднайти власний подих. Навіть повітря між нами, здається, дрібно тремтить.

— Я хочу цього, я впевнена, — шепочу, намагаючись зігріти пальці під футболкою хлопця. — Хоча й не робила такого ніколи.

— Я теж хочу. Дуже, — шепоче він у відповідь, впираючись лобом у мій. — Але ми не можемо. Не хочу, щоб це було необдуманим рішенням останньої миті. Тим паче, коли для тебе це вперше.