Мій коханий сусід

Розділ 26. Христя

Христя

— Ні, тільки не це...

Коли Марк з’явився у дверях моєї кімнати ближче до обіду — з блокнотом у руках, — я ледве втрималася, аби не зірватися. Останні двадцять хвилин слухала напівввічливі погрози свого куратора. Вона повторювала, що я не маю права відмовитися, що це — мій зірковий шанс. Чесно, я неймовірно втомилася слухати, а у вухах досі дзижчало від її заклопотаного голосу.

Тож так, коли Марк з’явився переді мною з чітким планом дій, дбайливо занотованим на листках у клітинку, я піймала себе на думці, що хочу вилізти крізь вікно.

Обличчя хлопця майже миттєво спохмурніло. Він глянув на свої руки, потім на мене. А тоді запхав блокнот у задню кишеню джинсів із такою силою, що, здається, шви тихо тріснули від натуги.

— Вибач, — намагаюся швидко реабілітуватися, підводячись. Та по очах бачу, що пізно. — Викладачка дзвонила, на рахунок практики. Вимагає, щоб я сьогодні привезла документи. Тож не впевнена, чи вдасться наше третє побачення.

— Не страшно, — Марк знизує плечима, марно намагаючись приховати розчарування. — Якщо ти не проти, я поїду з тобою. Сьогодні все одно останній день моєї міні-відпустки. А так хоч гляну на університет востаннє — не думаю, що після твого від’їзду випаде нагода побувати там ще раз.

Десь за пів години неквапливих зборів і внутрішніх вагань ми вирушаємо у коротку мандрівку містом. Радіо на фоні щось жваво бурмоче, але мої думки не тут. Я вдивляюся у дорогу попереду, підлаштовуюся під жвавий трафік, але не можу позбутися гнітючого відчуття.

— Думаю, нам варто поговорити, — голос Марка звучить підозріло сухо.

— Так, я теж так вважаю.

Почуваюся, наче миша у пастці. Передчуття непростої розмови викликає бажання вистрибнути з автівки просто на ходу. Ми лише почали зустрічатися... Та й два з половиною побачення важко назвати стосунками, але перша серйозна розмова вже грізно грюкає у двері нашої солом’яної хатинки.

— Тебе щось бентежить, я це бачу. Христю, якщо я щось роблю не так — просто скажи.

— У тому й справа, — майже зітхаю. Відчуваю, як напруга, що росла в мені останні дні, нарешті досягає критичної точки. — Ти все робиш "так", усе ідеально. Я бачу, як ти стараєшся, і це... вбиває мене, бо здається, що ти робиш це за протоколом — заради галочки у списку чи якоїсь уявної винагороди наприкінці.

— Я ж хотів, як краще...

— "Краще" не завжди значить, як треба. І "правильно" — теж не гарантія. Я розповіла тобі, чого хочу, бо думала, що так буде простіше. Але тепер, коли все так, як я хотіла, усе передбачувано до абсурду — я більше не бачу за цим тебе. Справжнього. Того, у кого я закохалася.

Останні слова вилітають, немов зграйка полохливих пташок. Я прикушую губу, але вже надто пізно. По обличчю Марка бачу, що обробка інформації пройшла успішно, але реакція... трохи затримується.

— Ти... що?

— Не зважай, то було до слова, — бурмочу тихо.

— То ти хочеш мене справжнього?

Погляд його блакитних очей ковзає по мені філігранно, мов пензель митця. Я ніяковію, бо ще не звикла витримувати подібне. Але тон і вираз обличчя підказують: буря минула. Принаймні, здається, він мене почув. І я маю надію, що це — на краще.

В університеті я справляюся швидко. Викладачка забирає необхідні документи, знову щось каже про відповідальність, а я тим часом думаю лише про Марка, який чекає мене внизу.

— Христино, сьогодні після четвертої я надішлю копії квитків, а завтра чекатиму тебе в аеропорту з оригіналами. Я щиро сподіваюся, що за ніч ти не передумаєш. Це дуже важливо для твого майбутнього, пам’ятай.

Я ввічливо киваю, усміхаюся, бо так треба. І нарешті видихаю, коли двері кабінету зачиняються за спиною. Чим ближче від’їзд — тим сильніше хочеться залишитися вдома.

— Поїхали, — Марк киває на екран навігатора, де вже вказана якась адреса. — Ти ж казала, що хочеш мене справжнього.

Я не одразу розумію, позираю то на екран, то на нього з легкою недовірою. За логікою викладачки я маю збирати валізи, але чомусь хочеться пристати на Маркову авантюру.

Приблизно за годину дороги, загадкового мовчання і кількох недвозначних поглядів ми приїжджаємо до якогось села на узбережжі. Селом це назвати складно — радше асоціація баз відпочинку. Лише кілька будинків тут лишилися неторкнутими чиїмись скаженими бізнес-ідеями.

— Ну от ми й на місці, — промовив Марк, коли автівка, мов невеличкий сріблястий жук, підповзла до огорожі однієї з хатин.

Крізь прочинене вікно пахло солоним лиманом і спекою, а незрозуміле хвилювання лоскотало долоні.

Як виявилося, це — будинок Маркового дідуся. Колись вони жили тут із бабусею, радо приймали онука на канікули, поралися з господарством і кохали одне одного, поки смерть не розлучила їх. Тепер дідусь жив тут сам — ловив рибу на лимані й чекав на єдиного онука.

— Ти не казав, що маєш родичів так близько, — кажу невпевнено, крокуючи вузькою бетонною доріжкою.

— Ти не питала, — Марк знизує плечима, йде попереду.

Схоже, саме тут я мала побачити справжнього Марка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше