Розділ 25. Марк

Марк

Просто не розумію, що саме я роблю не так.

Можливо, проблема у тому, що я поставився до цього питання надто відповідально?

Прогулянка на конях була просто неймовірною. Чесно кажучи, останній раз я сідав у сідло ще в дитинстві, тому неабияк переймався, аби якась прикра дрібниця не зіпсувала нашого побачення. Тож до найдрібніших питань підходив з неабиякою прискіпливістю. Можливо, це трохи занадто, але Христина — вже надто важлива частина мого життя.

Є моменти, коли ти наче бачиш усе зі сторони. Наче не ти живеш цей день, а просто спостерігаєш, як двоє людей грають ролі, прописані кимось іншим. І хоч ти відчуваєш усе насправді — від доторку до смаку її губ — у повітрі залишається щось штучне, як у фільмах, де надто гарне світло.

Я ловив себе на тому, що надто стараюся. Хоча не мав би. З Христиною усе завжди було просто: або добре, або ніяк. Без зайвих зусиль, без «правильно». Але тепер я боявся помилитися. Хотів зробити усе досконало — так, щоб вона запам’ятала цей тиждень як щось більше, ніж просто переддень розлуки.

І тому, коли вона сьогодні зайшла на кухню, скуйовджена, сонна, з тими очима, що завжди дивляться трохи здивовано — я подумав, що отак би міг бачити її все життя. Я зробив каву, приготував сніданок. Не тому, що хотів вразити. Просто… хотів бути поруч у найзвичайніших дрібницях. Хотів, щоб вона знала — я пам’ятаю, як вона любить томати в омлеті, як гримасує, коли кава занадто міцна.

А потім побачив, як вона на мене дивиться — і зрозумів, що сьогодні маю шанс. Друге побачення. Другий шанс зробити правильно. Я все продумав. Ковзанка, вогні, музика. Вона колись сказала, що хотіла б відчути себе героїнею різдвяного фільму — от і мав намір зробити їй це маленьке свято. Хоч і у самий розпал літа.

Дорогою я помічав, як вона іноді відводить погляд, але не надавав цьому значення. Може, соромиться? Може, просто не виспалася. Та коли на першому червоному світлі я нахилився, щоб поцілувати її, вона трохи здригнулася. Я подумав, що від несподіванки.

— Ми ж домовлялися, — прошепотів я, намагаючись усміхнутись легко.

І вона поцілувала мене у відповідь. Ніжно, але якось... обережно. Здавалося, її думки десь далеко — поза цією машиною, поза мною. Я все одно робив, як обіцяв: кожен червоний — поцілунок. Бо хотів, щоб це стало нашим маленьким ритуалом. Тим, що залишиться з нею навіть тоді, коли я не зможу бути поруч.

І все одно відчував, як щось між нами змінюється. Трохи. Ледь помітно. Як тріщина у склі, яка спершу невидима, але ти вже знаєш — десь вона є.

Коли ми приїхали на місце, я побачив у її очах те, заради чого це все й було задумано. Вона здивувалася, потім розсміялася — щиро, з тим її неповторним жестом, коли трохи закидає голову назад. І я подумав, що ось вона — Христя, моя. Та, яку я знаю, і яку люблю.

Ми каталися годину, може, більше. Вона спершу боялася, трималася за мене двома руками, потім сама відпустила і сміялася так, що я не міг відірвати погляду. Вітер крутив її волосся, а на щоках виступав рум’янець. Я не пам’ятаю, коли востаннє був настільки спокійний. Здавалося, що я зробив щось справді правильне.

Але потім усе знову зрушилося.

У машині назад вона мовчала. Я думав — втомилася. А коли черговий раз потягнувся до неї на світлофорі, вона ледь чутно зітхнула. Не відвернулася, але й не відповіла так, як раніше. Позаду засигналила автівка, і вона швидко сказала:

— Уже зелений.

І в її голосі промайнула тінь роздратування. Я повернувся до вікна і більше не говорив. Вона дивилася кудись уперед, міцно тримала кермо. Мовчала. І я відчував, як цей вечір, який мав бути ідеальним, розсипається мені між пальцями. Може, я справді перегнув? Може, намагаюся надто сильно?

Але ж я просто хочу, щоб вона була щасливою.

Я ж бачу, як вона дивиться, коли думає, що я не помічаю. В її очах — страх. Вона боїться мене, нас, цього почуття. І я не знаю, як переконати її, що тепер я інший. Що тепер я не граю. Коли ми зупинилися біля дому, вона вже посміхалася знову — втомлено, але щиро. Я нахилився, торкнувся її щоки, а вона прошепотіла:

— Дякую за сьогодні.

І в цю мить я зрозумів: дякує не за день, не за ковзани, не за поцілунки. А за те, що я намагаюся.

Але спроби — це ще не любов.

І коли вона вийшла з машини, залишивши у повітрі запах кориці та її шампуню, я вперше відчув — можливо, цього разу ми обоє граємо у любов, яку насправді ще не вміємо жити.