Розділ 23. Христя

Христя

— То якими мають бути ідеальні відносини?

— Це що, якесь дурне опитування у дівочому журналі? Що я маю дізнатися в кінці, типаж хлопця, який мені ідеально пасує? — я тихо розсміялася, заправляючи пасмо волосся за вухо.

Марк лежав на моєму ліжку на ліктях, тримаючи у руках невеличкий блокнот і ручку. Виглядав так, ніби дійсно занотовує собі інструкцію до активних дій. Та вся справа полягала у тому, що я й сама не знала, якими мають бути мої ідеальні стосунки. З підліткового віку я чітко усвідомлювала, що їх невід'ємним складником має бути Марк, а інше, схоже, йшло у комплекті.

Звичайно, я бачила безліч романтичних фільмів. Сюжети багатьох з них приміряла на себе... Та Марк став моїм першим хлопцем, тож як діяти поза межами своєї уяви і чужого романтичного досвіду я не знала.

— Ні, — хлопець звів брови, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Я хочу, щоб цей тиждень став для нас найкращим. Щоб ми могли згадувати його увесь час розлуки і з нетерпінням чекати зустрічі, щоб більше ніколи не розлучатися надовго.

Я прикусила щоку, намагаючись приборкати свої думки. Тепер ця поїздка здавалася такою недоречною.

— Тому давай, — усміхнувся він, схоже, помітивши моє збентеження. — Ти, я, листок і ручка. Формулюй мрії.

— Ти смієшся, — я кинула в нього подушкою.

— Абсолютно серйозно, — Марк ловить подушку й відкладає вбік. — Я хочу знати, що для тебе — «ідеальні стосунки». Не взагалі, а твої.

Я на хвилину замислилась.

— Ну, гаразд. Думаю, це не мають бути стосунки, де ми весь час комусь щось доводимо. Хочу, щоб було легко. Щоб не потрібно було прикидатися кращою, ніж я є.

Марк кивнув і щось занотував.

— Ще хочу, щоб ми цілувалися на кожному червоному світлі світлофора. — Я не витримала й засміялась, але Марк навіть не кліпнув — просто зробив позначку.

— Продовжуй, мені подобається.

— Хочу, щоб у нас було спільне божевілля. Наприклад, прогулянка на конях на світанку. Або катання на ковзанах під музику, коли довкола нікого. Щоб було відчуття, ніби ми живемо всередині фільму.

— Мм… — він підняв голову й подивився на мене так, ніби вже зараз планував сцену кадр за кадром.

— І ще хочу, щоб ми могли просто мовчати й не було ніяково. Щоб не треба було заповнювати тишу словами.

Він закрив блокнот, сховав ручку за вухо і, нахилившись ближче, шепнув:

— Прийнято до виконання.

Він дійсно сприйняв це всерйоз. Уже наступного ранку повідомив, що ввечері забере мене «в невелике відрядження мрії».

— Тільки не вдягай щось надто офіційне, — попередив, — але й не спортивне.

Я, звичайно, весь день не знаходила собі місця. В голові крутились варіанти — від вечері на даху до поїздки в якесь мальовниче місце. Коли ми нарешті сіли в машину, він нічого не пояснював. Тільки усміхався загадково, ніби кожна хвилина мовчання була частиною плану.

Світлофор загорівся червоним, і я мимохіть глянула на нього. Одразу згадала свої слова, сказані учора, як невинний жарт, аби розрядити обстановку. Але тепер тиша у салоні стала майже загадковою.

— Що? — спитала, коли помітила його погляд.

Марк просто нахилився ближче і, не кажучи ані слова, поцілував мене. Повільно, ніжно, з тією самою усмішкою, яка розтоплює будь-яку логіку. Я розсміялася й відчула, як тепло розливається десь усередині.

— Ти справді…

— Я ж обіцяв, — відповів він тихо. — Кожне червоне світло — наш привід.

Мені хотілося розтанути від цієї дрібниці. Від того, що він пам’ятає кожне слово. Але десь глибоко з’явилось і дивне відчуття — ніби він просто виконує пункт зі списку. Не тому, що хоче, а тому, що так «правильно».

Коли ми приїхали, я спочатку подумала, що він жартує. Маленький загончик біля лісу, запах сіна і теплий вітер, що гойдає верхівки дерев. Кінна ферма. Навколо було тихо й незвично затишно. Втомлене сонце лоскотало верхівки багатовікових дерев, фарбуючи їх у різні відтінки золотого. Я глянула на Марка, що стояв, спершись стегном на крило автівки і посміхався аж надто загадково.

— Ти ж… не жартував?

— Ти сама сказала — прогулянка на конях. Хіба ні?

Я не встигла відповісти, бо він уже вітався з кимось з місцевих працівників. Привітний чоловік років сорока на вигляд багато усміхався, розповідаючи техніку безпеки, а тоді привів для нас двох коней: білого мерина для мене і чорну кобилу для Марка.

Марк допомагав мені сісти в сідло. Сміявся, коли я боязко стискала повід, і терпляче пояснював, як не тримати спину надто напружено. Ми їхали вузькою стежкою між золотими полями. Сонце заходило, а вітер плутав волосся. Марк час від часу обертався, щоб перевірити, чи я встигаю, і кожен раз, коли наші погляди зустрічались, у грудях щось щеміло.

Він виглядав по-дитячому щасливим. Я — по-справжньому живою. Ми зупинилися на пагорбі, де знизу відкривалася панорама міста, і просто сиділи поруч, мовчки дивлячись, як небо повільно змінює колір.