Розділ 22. Христя

Христя

— Я думаю, Остап підтримав би твоє рішення.

Слова мами, сказані без злого наміру, будять у мені якусь незрозумілу емоцію. Хоча… цілком навіть зрозумілу. Останні два роки я тільки те й роблю, що живу крізь призму Остапового світогляду: Остап зробив би те, Остап зробив би се...

Я люблю його і любитиму завжди, бо він — частина мене, мій брат і споріднена душа, втрату якої я досі переживаю. Моє життя, на жаль чи на щастя, ще не закінчилося. І я щиро сподіваюся, що колись зможу жити, не пропускаючи кожен свій вчинок крізь сито «а як би зробив Остап».

— Знаєш, мамо, — слова вириваються з мене потоком, всупереч сумлінню й здоровому глузду. — Дякую, але, може, досить? Я люблю вас і люблю Остапа… завжди любитиму. Але я не можу прожити решту життя, керуючись своїми чи чужими домислами, як би на моєму місці вчинив Остап. Я вірю, що він спостерігає звідкись згори за нами. Хочу у це вірити. І я сподіваюся, що він приймає мої рішення — незалежно від того, наскільки вони дурні чи розумні. Бо це мої рішення. А рішенням Остапа тієї ночі було покинути мене і поїхати з Марком на незрозумілі гульбища.

З останніми словами з моїх очей бризкають сльози образи. Я квапливо витираю їх рукавом і щиро сподіваюся, що мама їх не побачить. Так само сподіваюся, що вона зрозуміє все правильно.

— Вибач, доню, — голос мами раптом сіріє від смутку. — Я не хотіла тебе образити… але й ти усього не знаєш.

— Не знаю чого?

Та замість відповіді мами — стук у вікно. Я завмираю від несподіванки, бо точно не очікувала, що хтось стукатиме у вікно п’ятого поверху. І, ніби навмисне, зв’язок з мамою теж обривається на найцікавішому.

«Ти усього не знаєш…»

Ці слова розносяться у моїй голові глухим відлунням, змушуючи кожен м’яз тіла нестерпно напружитися.

Я чогось не знаю… Чого саме?

Часу на роздуми мало, бо хтось зараз там, за вікном моєї кімнати. І цей «хтось», очевидно, чекає, поки я відкрию.

Побачене змушує мене нервово засміятися. За вікном — Марк. Стоїть у старезній, іржавій люльці автовишки, тримає у руках величезний букет ромашок, за яким його самого ледве видно. Суміш збентеження й щирої цікавості розквітає на моєму обличчі дурною усмішкою. Не встигаю бодай розтулити рота, як Марк починає — швидко і трохи невпевнено:

— Христино, ми знайомі з тобою ще з початкових класів. Здається, я навіть не пам’ятаю свого життя до тебе. Але я точно знаю одне, — він говорить, а в самого руки тремтять — чи то від нервів, чи від страху висоти. — Я більше не хочу життя без тебе. Христино, ти станеш моєю дівчиною?

Я відчуваю, як підлога під ногами перетворюється на апельсинове желе, а серце тріпоче, немов у люльці автовишки стою я, а не він.

— Марку, припини… — кажу тихо, визираючи з вікна, а в самої усмішка ширше нікуди. — Зараз усі сусіди збіжаться на галас. Ти як взагалі сюди цю махину затягнув?

— Неважливо. Поки ти не дасиш мені відповідь, я стоятиму за твоїм вікном. Хоча, мушу зізнатися, тут доволі високо і капець як страшно.

— Так.

— Що? — застигає хлопець з букетом у руці й майже не кліпає.

— Я сказала «так». Я буду твоєю дівчиною.

— Вона сказала «так»! — Марк вигукує, здіймаючи обличчя до неба. Ледве не втрачає рівновагу, і моє серце провалюється до самих п’ят.

— Ну все, гаразд, — торохкочу тихо. — Давай спускайся.

— Я так зайду, — сміється він, вручаючи мені величезний букет, що ледве вміщається у віконний отвір.

Я обхоплюю оберемок квітів обома руками й занурююся носом у білосніжні пелюстки. Пахне ледь відчутною свіжістю й щастям. Не встигаю усвідомити, як Марк хапається руками за віконну раму, аби пролізти всередину. Люлька натужно скрипить і хитається, погрожуючи от-от перекинутися. Я зриваюся з місця, покидаючи квіти на кріслі неподалік.

— Марку!

Не знаю, що маю зробити, але точно не дати цьому дурневі впасти з такої висоти. Хапаю його за передпліччя, хоча й розумію, що це навряд допоможе. Ще мить — і Марк уже сидить на вузькому підвіконні, а я ледве дихаю від страху. За нього.

Він так близько, усміхається своїми гарними губами, дихає важко й переривчасто, ніби намагається вгамувати те тремтіння, що відчуваємо ми обоє. Моє серце калатає так, ніби зараз вискочить із грудей. Ще вранці я думала, що та розмова між нами стане останньою. Але тепер ми дивимося одне одному просто у вічі. І щойно я погодилася стати його дівчиною.

Марк Олійник щойно запропонував стати його дівчиною… а я погодилася!

Років на п’ять молодша Христина, певно, втратила б свідомість від щастя. Та що там казати — теперішня Христина теж на волосині.

Він раптом нахиляється ще ближче, кладе долоню на мою червону від надлишку емоцій щоку й шепоче у самі губи:

— Тепер цілуватиму тебе, коли захочу.

Я ковтаю слину, відчуваючи, як його подих із присмаком м’яти танцює на моїх губах. І коли здається, що за мить він мене поцілує, Марк легко відсторонюється, а тоді зістрибує з підвіконня зі словами: