Розділ 21. Христя

Христя

Прокинулася від того, що тонкий, мов скибка свіжого хліба, промінь впав на мою щоку й повільно дерся вгору, аж поки не торкнувся спочатку вій, а тоді й тонких повік. Відчуваю в тілі незвичну легкість і спокій, а голова — ніби пів ночі була десь за хмарами. Не одразу пригадую події вчорашнього дня. Невже я проспала від учорашнього обіду?..

Розплющую очі — усвідомлення приходить поступово й неминуче. Я не у своїй кімнаті. Тут пахне інакше: цитрусовими й трішки корицею; штори іншого кольору, вони фарбують стелю у зелений. На моєму животі лежить чоловіча рука, що притискає мене щільніше, коли я намагаюся ворухнутися. Спиною відчуваю міцний, рельєфний торс, що переходить у дещо... про що мені краще не думати.

Пробую скинути з себе сонну кінцівку, та замість цього Марк затискає мене в обіймах і пірнає носом у копну мого розпатланого після сну волосся. Видихаю з полегшенням: обоє ми одягнуті й, хоча накриті ковдрою, ліжко застелене.

— Марку, — шепочу, борючись із лоскоткою від його подиху на задній поверхні шиї. — Що я... що ми тут робимо?

— Спимо, — муркоче він з усмішкою.

— У сенсі спимо? — підскакую. — Ми спали?

— Ну... так...

— У тому сенсі?

Мій голос набуває істеричних ноток. Натягую на себе ковдру так, ніби щойно не перевірила наявність одягу. Мозок тільки починає вмикатися, тому впевнена — зараз я виглядаю як цілковита дурепа.

— Я би не... — бурмоче Марк. — Думаєш, я зробив це з тобою сплячою? Ми цілувалися, це правда, але лише тому, що ти сама попросила...

— Лише тому? — перебиваю нетерпляче.

Я згадаю все пізніше, але зараз...

— Ну гаразд, не лише тому. Я теж цього хотів. Слухай, Христе, ми не можемо більше вдавати!

Він рвучко підводиться, запускає пальці у густе темне волосся. Робить кілька кроків кімнатою, а тоді різко розвертається, немов по команді. Очі блищать, немов у гарячці, а сонне обличчя... Мене бентежить його вираз.

— Вдавати що?

— Що нам байдуже! — майже скрикує, дихає уривчасто, а погляд бігає кімнатою, немов заведений. — Не знаю, як тобі. Але мені точно не байдуже.

Він... що? Він дійсно сказав це вголос?

— Я... ми... я не знаю.

— Невже ти цього не відчуваєш? Не відчула жодного разу, коли ми цілувалися? Коли прокинулася щойно й ще не встигла зрозуміти? — він різко смикається до мене, падає на коліна на ліжко й за кілька рухів опиняється майже впритул. Обхоплює мої щоки обома руками — і моє серце злітає, бо здається, от-от, і він мене поцілує. — Скажи мені це просто у очі. Скажи, що тобі байдуже на мене й на те, що коїться між нами!

Його погляд — майже божевільний. Марк дихає уривчасто, немов щойно пробіг півмарафон із перешкодами. Ледве стримуюся, хоча нижня губа тремтить, а очі, ще трохи сонні, вже щипає від сліз.

— Я... я не можу, — видихаю безсило. — Я маю їхати до Праги, хоча з першої секунди не була впевнена, чи хочу. Але я повинна. І з усього, що бачила й про що знаю, не певна, що ці слова протримають нас на плаву надовго.

— Он як, — хмикає нервово й відсторонюється так різко, ніби до того тримав не моє обличчя, а розжарену до червоного праску.

Все котиться шкереберть, коли він виходить із кімнати, гучно ляснувши дверима, і я залишаюся сама. Серце гупає під ребрами аж надто глухо, і зсередини мене шкребе відчуття власного безсилля.

Ну чому я така боягузка?

Може тому, Христю, що ти не раз бачила його походеньки? Чи тому, що спостерігала, як він змінює дівчат, немов рукавички? І тому ж навчав Остапа... Тож чи варто вірити словам людини, яка вже не раз марнувала довіру близьких?

Так чи інакше, я маю думати головою. Бо серце ще ніколи не виправдовувало моїх очікувань.

Раптовий відеодзвінок від мами змусив мене підскочити з ліжка й поспіхом перебратися до своєї кімнати. Сумніваюся, що вона знає, як виглядає Маркова, але точно впізнає мою. Зайві питання зараз недоречні — тож варто позбавити її приводу їх ставити.