Розділ 20. Марк

Марк

Її слова зависли між нами — тихі, але гострі, як лезо, що розтинає повітря.

«Поцілуй мене».

І я не зміг би не зробити цього навіть якби хотів. Не в ту мить, коли вона дивиться на мене з тією довірою, від якої хочеться ставати кращим, чистішим, гіднішим її рук, що досі трохи тремтять. Коли рум'янець на її щоках такий рідний, а очі ще трохи вологі від сліз, такі ясні... лише для мене.

Я не кидаюся до неї — просто нахиляюся ближче, ніби боячись налякати. Її подих теплий, трохи солоний після сліз, а губи — м’які, несміливі, як світанок, що тільки торкається краю моря. Спершу це не схоже навіть на поцілунок — радше подих, дотик двох людей, які довго не могли наважитися. Вона трохи здригається, і я відчуваю, як тремтить уся, наче струна, що от-от лусне з тихим дзенькотом. А потім — стиха зітхає й відповідає. Обережно, несміливо, але щиро.

І все навколо нас зникає. Немає ні старого дивана, ні пекучого дня за вікном, ні того світу, який досі вимірював нас по чужих стандартах. Є лише вона. Її запах — легкий, з ноткою жасмину й мокрої шкіри після дощу. Її долоня на моїй щоці, така тепла, що я ладен заприсягтися — вона здатна розтопити навіть лід у мені самому.

Ми не поспішаємо. Цей поцілунок не про жагу, а про щось глибше. Про довіру, про нарешті знайдене “ми”, яке досі не мало голосу. І коли вона тихо видихає моє ім’я між двома подихами, я розумію: більше не хочу відпускати.

Але доведеться.

Її вії торкаються моєї шкіри, як крильця метелика, і я відчуваю, як вона повільно розслабляється у моїх руках. Тіло ще тремтить, але поступово дихає рівніше. Вона ховає обличчя десь біля мого плеча, ніби шукає захисту, і за кілька хвилин я чую її спокійне, рівне дихання. Не знаю, скільки часу ми сиділи отак, обійнявшись, слухаючи серцебиття одне одного і тихе, несміливе дихання. Але одне знаю напевне: я б віддав усе у своєму житті, аби лише ця мить ніколи не закінчувалася.

Аби вона була моєю.

Не одразу усвідомлюю раптову м'якість і легкість її тіла, легке посмикування м'язів і рух очей під заплющеними повіками. Вона сопе ледь чутно і лише легкий дотик її подиху до тієї ділянки моєї шиї, де починається западинка над ключицею, говорить про те, що вона дихає.

Заснула.

Я не можу відвести погляду. Її волосся розсипалося по подушці м’якою хмарою, пахне м’ятою і чимось зовсім її — теплим, знайомим, домашнім. Кінчиками пальців торкаюся кількох пасм, відчуваю, їх на дотик, наче найдорожчий шовк, і усміхаюся. Граюся з ними, поки не ловлю себе на тому, що просто сиджу, вдихаючи кожен ковток її запаху. Наче боюся, що забуду.

Сьогодні все змінилося. Хай би що там було завтра, цей вечір уже став точкою неповернення. Я більше не зможу дивитися на неї, як на когось, кого маю оберігати просто по-дружньому. Це вже не дружба. І не пристрасть. Це — щось між, на межі дотику і молитви.

Але я мушу тримати дистанцію. Вона має їхати, і я не можу стати причиною, через яку вона відмовиться від мрії.

Тож я вирішую інакше.

Якщо залишився тиждень — зроблю його найкращим тижнем у її житті. Таким, щоб коли вона стоятиме на вокзалі чи в аеропорту, усміхалася, згадуючи нас. Щоб у неї залишився не біль, а тепло. Спогад, який не болить.

Я дивлюся на неї довше, ніж треба. На її спокійний профіль, на дрібну родимку біля вуха, яку завжди хотів поцілувати. Потім обережно підводжуся і затамовую подих, коли вона тихо зітхає. Чомусь не хочеться її будити — надто вже гарна картина вимальовується у стінах нашої вітальні. На дивані тісно, і вона лежить якось боком, коліна підігнуті. Я розумію, що так їй буде боліти спина зранку.

Підходжу, обережно беру її на руки. Вона легка, як хмаринка. Голова схиляється мені на плече, губи трохи відкриті, дихання тепле й рівне. Крокую до спальні, стараюся не шуміти. Кладу її на своє ліжко, поправляю ковдру, і ще хвилину стою поруч, ніби варто мені лише відійти — і вона зникне, наче спогад, безслідно.

Це дивне відчуття — вперше за довгий час у кімнаті не темно. Навіть ніч здається світлішою, бо поруч — вона.

Я лягаю поруч, але не торкаюся. Просто дивлюся, як вона спить, і всередині стає тихо. Так тихо, що навіть серце б’ється інакше — повільніше, рівніше. Очі самі заплющуються, і вперше за багато ночей мені не сняться ні скрегіт холодного, байдужого металу, ні порожнеча, що завжди слідує за ним.

Лише Христя — така, як зараз.

Тиха, тепла, жива.

І, можливо, саме це і є початком чогось справжнього.