Розділ 19. Марк

Марк

Усю дорогу їхав на пасажирському і картав себе за те, що знову промовчав. Знову сказав те, що мав, а не те, що хотів насправді. Та чи маю я право просити її залишитися, не їхати нікуди, начхати на власне майбутнє через те, що якийсь чувак хоче тримати її руку так міцно, як тільки зможе? Думаю, не маю. І її усміхнене, щасливе обличчя… хіба ж я можу стерти з нього посмішку своїми розмовами?

Христина залишається сидіти в авто, коли я вискакую просто у розпечене повітря, мов у відкритий космос без атмосфери. Злий на себе, швидко крокую тротуаром, але всередині наростає незрозуміле відчуття тривоги. Ніби має статися щось неприємне. Ще й сусід отой, з другого поверху, здається… Він мені ніколи не подобався, а щойно розминувся з ним під старим платаном. Виглядав, як завше, кепсько — наче старий мухомор, — але щось у його позі, напруженому виразі обличчя змусило мене звернути увагу. Він ніби вичікував когось, стискаючи руку в кишені розтягнутих спортивних штанів у кулак.

Двері під’їзду за моєю спиною зачинилися з тихим клацанням, і в ніс вдарив знайомий аромат затхлості, сирості й цвілі, змішаний ще з дечим — типове амбре старих будинків. Ліфт за рогом натужно скрипів старими, як світ, тросами, похитуючись із боку в бік у вузькій, темній шахті. Я чув, як у якійсь квартирі на першому поверсі голосно працює телевізор, звідкись доноситься легкий аромат смаженої риби, щедро присмачений тютюновим димом.

Та я ніби приріс до холодної підлоги невеличкого тамбуру. Намагався почути щось більше, ніж буденна метушня великого міста біля моря. Там, за дверима, де Христина вже мала б відчиняти двері з іншого боку. Замість того я почув лише голосний скрик — і останнє, про що встиг подумати, перш ніж вивалитися з темного, мов печера, під’їзду: аби не Христя.

Це була вона. Стояла, немов загнане в кут мишеня, опустивши худенькі плечі. Коли мені здалося, що я побачив сльози в її великих очах, хтось усередині мене просто зірвав гальма. І чим ближче я ставав до них із стариганом, тим сильніше наростала злість.

Він тримав її за зап’ястя й кричав просто в обличчя. Я навіть звідси бачив, як бризки його слини розлітаються навсібіч — і мене ледве не знудило. А Христя стоїть там сама, беззахисна, і навіть слова не може встромити у потік його злісної жовчі.

Не пам’ятаю, що я тоді сказав. Пам’ятаю лише, як відштовхнув його від дівчини — не сильно, але рівно настільки, щоб позадкував на кілька кроків, а знаряддя, яким цей чоловік погрожував беззахисній дівчині, випало з його рук. Швидкий, ледве вловимий порух мого кросівка — і канцелярський ніж ковзнув асфальтом під сусідній «Опель».

Я навіть думати не хочу, що цей псих збирався робити з цим ножем. Однієї лише думки про його погрози в бік Христі вистачає, аби збожеволіти. Він щось кричить, злісно розмахуючи руками, а за мить уже сидить на бетонному тротуарі — збитий із ніг і з пантелику.

— Христе, ти ціла? — нарешті мій погляд фокусується на її зблідлому, майже сірому від страху обличчі.

Плечі дрібно тремтять. Я підхоплюю її під лікоть, і мені здається, що встиг в останній момент. Ще секунда — і вона б просто впала додолу від безсилля. Її руки крижані, а тіло під блузою гаряче, немов розпечена лава.

Хотів би я подискутувати з сусідом трохи довше, але, схоже, йому і так вистачило. Та й що з нього взяти — слабкий конкурент кабачка, що завалявся десь у глибині нижньої шухляди холодильника. Ще раптом його напад розіб’є, а я тільки дарма винним залишуся.

Христя важливіша. Я крокую назад до під’їзду, обіймаючи її однією рукою міцно, ніби вона може злетіти в повітря, як кольорова кулька, наповнена гелієм. Ми мовчимо: я важко дихаю носом, намагаючись приборкати напад агресії, а Христя, здається, на волосині від того, аби гучно розревтися. Якщо вона це зробить — я таки начхаю на все і натовчу тому сморчку пику.

Ніхто не має права змушувати її плакати.

Оті кілька хвилин у старому ліфті — найдовші в моєму житті. Вона так близько і водночас неймовірно далеко. Здається, я можу просто зробити пів кроку назустріч, замкнути її талію у щільне кільце своїх рук і притиснути до себе так сильно, щоб час між нами застиг бодай на мить. Та замість того я лише мовчки розглядаю її обличчя, сповнене сильних емоцій, губи, які вона кусає так нервово, що мені хочеться накрити їх своїми — аби лише припинила мучити ніжну шкіру рівними зубами.

— Сідай, — коротко киваю на диван у нашій вітальні.

Вона дивиться на мене з недовірою, ледве тримаючись, і я ніби розпадаюся зсередини. Не знаю, хто з живих людей зміг би витримати такий погляд. Бо в ньому все: страх, полегшення, злість, безсилля… і щось ще. Щось, чого я ніколи не бачив у чужих очах — лише в її. Сумно думати про те, що могло б статися, якби мене не затримало внутрішнє чуття там, унизу.

— Ти їдеш у Прагу, — видихаю, бо мене досі аж колотить усередині. — Якщо треба буде, я сам тебе туди відвезу.

Прибираю руки з її гострих і напрочуд ніжних колін, бо, здається, тримаю їх там уже занадто довго — це починає виходити за рамки дружньої підтримки. Ми ж обіцяли залишити той вечір у минулому. Сідаю поруч, і рука сама тягнеться, аби обійняти. Її тепло топить моє крижане серце. Вона знову тихо схлипує — на щастя, ридання стихають.

Дивиться на мене.

Очі ще вологі від сліз і трохи почервонілі, на довгих війках тремтять дрібні солоні росинки. Я ледве дихаю, бо її обличчя так близько, що відчуваю її подих на своїх губах. Здається, ще мить — і я таки не витримаю. Поцілую її просто в губи й цілуватиму знову і знову, аж поки увесь кисень на планеті не згорить між нами.