Розділ 18. Христина

Христина

— Ну от, приїхали, — видихаю, заглушуючи двигун авто.

Довелося запаркувати її на єдине вільне місце — те саме, де минулого разу вона залишилася з порізаним колесом. Добре, що хоч з одним, і запаска не підкачала. Це було саме того дня, коли...

Спогади накривають мене гарячим цунамі, а сусідство з Марком у такому тісному просторі лише підливає олії у багаття. Чую, як клацає його пасок безпеки і відчуваю уважний погляд, що пропалює мою щоку. Я не хочу йти з ним до квартири... точніше, не можу. Варто лише уявити, як ми стоятимемо у тісному ліфті цілих п’ять поверхів.

— Ти йди, а я ще дещо хочу у багажнику глянути, — язик зрадливо плутається у власній брехні, тож я навіть не дивлюся у його бік, аби не виглядати аж надто підозріло.

Він коротко киває, щось муркотить собі під ніс і нарешті виходить. Вдихаю повні легені повітря так, що хочеться кашляти, і аж тепер відчуваю, що увесь салон просякнутий його ароматом. П’янким, трохи терпким, трохи зухвалим. Стискаю кермо міцніше, стежу очима за його високою постаттю, що прямує до дверей під’їзду. Тиша в салоні тисне на вуха і, здається, лише підкреслює нерівний ритм мого серця.

Може, дійсно краще поїхати? Згадую його нещодавні слова про нас, про те, що сталося тоді, на пляжі. І ці спогади ніяк не в’яжуться з виразом його обличчя сьогодні, сухим, відстороненим тоном і його словами про те, що я повинна поїхати. Думаю, він просто зрозумів нарешті, що дурний Хвостик закоханий у нього сильніше, ніж у тимчасову інтрижку, і злякався відповідальності. Це дуже на нього схоже.

Зміна обстановки, оточення і нові знання мають піти мені на користь. А якщо я добре зарекомендую себе там, ще й стануть поштовхом до кар’єрного зростання. Я завжди мріяла займатися наукою і, схоже, доля дає мені шанс. Можливо, єдиний, тому тупо було б його проґавити.

За декілька хвилин напружених роздумів нарешті виходжу з авто. І одразу просто мені у потилицю прилітає галаслива претензія:

— Я що тобі казав, паршивко малолітня? Машину свою тут не ставити!

Від звуку його голосу по спині пробігає холод. Сусід стоїть майже впритул — червоне, перекошене обличчя, вена на лобі пульсує, як дріт під напругою. На ньому та сама вицвіла майка, що колись була білою, але тепер радше сірчано-жовта. У руці — блискучий канцелярський ніж, яким він розмахує, наче прапором перемоги.

— Я ж тебе попереджав! — слина летить просто мені на обличчя, і я здригаюся. — Ще раз тут поставиш — я ті шини власноруч розпанахаю!

Серце калатає десь у горлі. Слова застрягають у роті, як гвіздки. Я намагаюся відійти, але він робить крок уперед. Моя спина торкається розпеченого заліза кузову, а чоловік підходить майже впритул, відрізаючи мені шляхи втечі.

— Я зараз заберу машину… — нарешті вичавлюю, але голос зрадливо тремтить.

— Зараз забереш? — перекривляє мене, нахиляючись ближче. — Ти вже минулого разу так казала!

— Минулого разу... — починаю аж надто різко, а тоді прикушую щоку майже до крові.

Хоч і правда на моїй стороні, але на його — ніж. І я вже точно не знаю, що саме стукне у голову цьому галасливому старигану.

Він хапає мене за зап’ястя. Хват міцний, жорсткий, пальці мов кістяні лещата. Мить — і у голові спалахує паніка. Дихати важко. Я смикаю руку, але він лише стискає сильніше.

— Відпустіть! — різко вигукую, але голос зривається на писк. — Ви не маєте права!

— Не маю? — він нервово сміється, підносячи ніж ближче. — Зараз я тобі покажу, що я маю!

І тоді — глухий звук удару. Різкий, раптовий, як грім. Сусід хитається, ледь не падає, і я бачу перед собою Марка. Його очі — темні, злі, важкі. Дихає поверхнево і уривчасто, ніби пробіг щойно марафон. А я відчуваю, як дрібно тремтять мої ноги і нижня щелепа від того, що я от-от розплачуся.

— Ти що, здурів, старий? — його голос ріже повітря різкіше, ніж оте канцелярське знаряддя, що випало з кістлявих рук і залетіло під сусідню автівку. — Відійшов від неї!

Сусід знову щось бурмоче, піднімає руку, але Марк штовхає його грудьми, той відступає, перечіплюється об бордюр і падає на дупу. На мить мені стає навіть шкода цього старого. Але лише на якусь мить.

— Я поліцію викличу, — сичить Марк злісно, нахиляючись до нього. — І ти ще пошкодуєш, що взагалі сюди вийшов.

Я стою, мов закам’яніла, руки тремтять, а горло стискає від страху. Марк повертається до мене, його обличчя все ще напружене.

— Христе, ти ціла? — питає коротко.

Я киваю, але не можу вимовити ні слова. Він бере мене за лікоть, майже силою веде до під'їзду. Я сіпаюся, аби перегнати автівку кудись подалі, але рука Марка лягає на мою талію і обхоплює її надто щільно. Двері під'їзду риплять і врешті зачиняються за нами глухо. Я тримаюся. Тримаюся, поки чекаємо ліфта, тримаюся, коли їдемо хвилини три обличчям одне до одного. Марк розглядає моє обличчя з неприховуваним збентеженням, а я, здається, досі не можу дихати.

Тримаюся, аж поки Марк не підводить мене до дивану у вітальні і не киває на нього:

— Сідай.

Я сідаю, ще не вірячи, що все це справді сталося. Серце гупає, мов після бігу.