Розділ 17. Христина

Христина

Дотик Саші до моїх плеч — ніби нахабне втручання у мій простір. Він із тих людей, що базікають майже без упину, але рідко по суті. Багато жартують, але сміються з жартів, зазвичай, самі ж.

— А ти що робиш у корпусі у вихідний день? — хлопець намагається втамувати свою цікавість, не залишаючи мені жодного простору для думок.

Хочеться просто відійти вбік і видихнути, але він, здається, всюдисущий. От і зараз я ще переварюю слова свого куратора про практику у Празі, а Сашко вже нетерпляче чекає реакції, наче від неї залежить його стипендія.

— Тільки не кажи, що тебе також на практику запросили?! — ледве не скрикує він, коли ми протискаємося вузьким проходом до виходу.

Мене накриває хвилею його занадто різких парфумів і яблучної жуйки. Спека з вулиці просочується крізь скляні двері, і я мружуся — тут надто мало світла, а там — занадто багато. Сонце б’є просто в очі, ріже, мов ножем, сильніше, ніж Сашкові парфуми.

— Слухай, я... — починаю, намагаючись якось обережно відкараскатися, але він, звісно, перебиває.

— Це ж бомбезна можливість! Ти тільки подумай — Прага, Європа, досвід! Навіть не думай відмовлятися! Будемо тусити разом. Може, нас ще й поруч поселять, — він підморгує й штовхає мене ліктем, ніби ми давні приятелі.

Я намагаюся не показати, як мене це дратує. Він, певно, не поганий хлопець — просто надто товариський, надто впевнений у своїй чарівності. А ще не розуміє, що “ні” не завжди треба сприймати як запрошення говорити далі.

Мені б зараз тиші. Хвилину спокою, щоб розкласти все в голові по полицях. Бо, хоч і розумію, що така практика — шанс, який не дається двічі, але чомусь відчуваю тривогу. Може, тому, що все відбувається надто швидко.

— Якщо хочеш, можу допомогти заповнити анкету, — продовжує він, явно не збираючись зупинятися. — Або зустрінемось десь на каву, усе обговоримо. У мене є знайомі, що вже брали участь у цій програмі. Підкажуть, як краще.

Його голос липкий, як спекотне липневе повітря. Я вже відвертаюся, намагаючись завершити цю розмову бодай якимось натяком.

— Саш, дякую, але я, мабуть, ще подумаю. Якщо вирішу їхати — звернуся.

— Та ти що, Христю! — він кривить губи у тій самій, трохи самозакоханій усмішці. — Тут думати нема чого. Це доля!

Я мимоволі пирхаю, хоча більше від роздратування, ніж від гумору. Звісно, доля. Для когось — нагода розважитись, для когось — вирватися. Для мене ж... я не впевнена.

Ми виходимо з корпусу, і я майже фізично відчуваю, як повітря стає важчим. На сходах — порожньо, біля лавки гуляє самотній голуб і все виглядає, наче світ зупинився. І тут, серед усього, я бачу його.

Марк.

Стоїть трохи осторонь, у тіні від каштанів. Телефон у руці, погляд — напружений. Наче чекає когось. Наче мене.

Я завмираю на кілька секунд. Серце калатає десь у горлі. Сашко щось говорить, але слова не долітають — я чую лише гул крові у вухах. Здається, він теж мене побачив.

— То я тоді напишу, добре? — долинає голос Сашка, і я ловлю себе на тому, що зовсім не слухала. — Може, сьогодні ввечері? Кав’ярня біля набережної, знаєш? Там тихо.

— Не думаю, що зможу, — кажу швидко, і посміхаюся напівввічливо, напівнервово. — Але дякую за пропозицію.

Він знизує плечима, ще щось бурмоче й відходить. І тоді я йду до Марка.

Він дивиться прямо на мене, але в його очах — не здивування. Швидше, якась холодна зосередженість. І це, чомусь, болить сильніше, ніж якби він просто відвернувся.

— Марку?.. — нарешті видихаю. Голос губиться у шелесті молодого листя каштану над нами. Прохолода затінку лоскоче шкіру.

— Привіт, — відповідає коротко, ніби видушує з себе слова по краплях. — Я дзвонив.

— Вибач, телефон у сумці. Ми… я була на зустрічі з координатором програми. Уяви, мене можуть відправити на практику до Праги! На три тижні, а може й на місяць! Це якраз за спеціальністю, і головне — вони оплачують житло. Мені сьогодні тільки сказали, я ще сама не впевнена, треба обговорити з батьками — не хотілося б лишати їх так надовго.

Несподівано для себе починаю говорити. Надто багато, надто швидко і чомусь... надто захоплено. Ніби я й справді не тямлю себе від щастя сильніше за Сашка, чия висока постать щойно нарешті зникла за рогом. Погляду більше немає за що зачепитися, крім Маркового обличчя. Але я його уникаю, немов вогню.

Нарешті замовкаю, колупаючи босоніжком тріщину між плитками тротуару. Він теж мовчить. Тиша між нами важка і натягнута, наче струна. Я не знаю, що можна додати, але ледве розтуляю рота — і він раптом починає говорити:

— Це круто! Ти маєш погодитися.

Чомусь його слова — такі прості і напрочуд логічні змушують мої брови злетіти у виразі здивування.

— Серйозно? А я думала, ти скажеш щось типу “а як же батьки, робота влітку, ти ж не любиш переїзди…”

Прикушую свого язика, що раптом став надто балакучим. Досі прокручую оті його слова, немов нову платівку. Ніби намагаюся знайти прихований сенс. Бодай щось, що мене влаштує.