Розділ 16. Марк

Марк

— Знаю-знаю, — високий чоловік із рудою, мов у корінного ірландця, шевелюрою майже закінчував свій монолог, активно жестикулюючи. — Диплом фактично в твоїй кишені, але я вважаю, що ти маєш на це погодитися!

— Погодитися на що?

Я сиджу у кріслі в кабінеті свого куратора — Сергія Петровича, старшого за мене всього на кілька років. Він наполегливо вимагає від студентів, аби ті кликали його виключно на «ти» й уникали офіціозу. Ще б пак — куратор випускної групи у такому молодому віці. Ми ж майже ровесники.

Він викликав мене в університет у вихідний, ігноруючи правила гарного тону. Та я готовий пробачити йому таку витівку, хоча й не без зусиль. Шкода тільки, що Христина втекла буквально годиною раніше — довелося їхати сюди на таксі. Чув, начебто її теж викликали, але не впевнений.

— Програма обміну для студентів-випускників із можливістю подальшого працевлаштування, — Сергій усміхається так, наче рекламує мені квартиру мрії. — Пів року! Найкращі умови, проживання і трансфер, можливість підтягнути мову з носіями. Ти тільки уяви собі роботу на одній із радіостанцій Америки!

Америки?.. Щось у мені ніби тріснуло. Ще вранці я планував зробити все, аби переконати Христину, що ми не можемо більше жити, як раніше, удавати байдужість. Принаймні, я не можу. А тепер оце...

— Я можу взяти з собою когось?

— Кого? — куратор знову всміхається, у зелених очах виблискують вогники цікавості.

— Припустімо, дівчину?

— Звісно! За свій рахунок. І якщо у неї є грін-карта… У неї ж вона є?

Питає так, наче ті грін-карти на розі замість листівок роздають.

— Тоді я не поїду.

Сергій застигає, ніби я щойно встругнув таку дурницю, що й на голову не налазить. А я впевнений у своєму рішенні, як ніколи. Ще пів року нарізно, з усіма недомовками, що болять щоразу, як уперше? Ні. Я маю роботу, до того ж оплачувану настільки, аби не думати про примарні перспективи Америки. Ще й без неї.

— Ти здурів?! Ні, Марку, така відповідь мене не влаштовує. Ти хоч розумієш?..

— Розумію, — різко обриваю його, бо мене аж пересмикує від тієї наполегливості, з якою він агітує мене до переїзду на інший материк.

Не поїду, хоч ріжте. Не хочу бути без неї, не хочу будувати стосунки на відстані й тим більше не хочу, аби вона ненароком знайшла собі якогось упиря.

— Ти, походу, перегрівся.

— Ні, не перегрівся.

Якби не наші добрі стосунки і не той факт, що ми у стінах альма-матер, я б говорив трохи інакше.

— Даю тобі час подумати до середи. Сподіваюся, ти зрозумієш, що амурні справи твої можуть і почекати.

— На все добре, Сергію.

Майже кулею вилітаю з дверей з охайною табличкою нагорі. Щелепи стиснуті до болю, а в грудях усе аж перевертається. Не думав, що лише розмова про потенційну розлуку з Христею може вибити мене з колії аж настільки. Набираю її номер — тепер повний рішучості, як ніколи.

Стою під корпусом, у якому Христина мала сьогодні справи, але вже пів години не можу вирішити, піднятись чи ні. Дощу нема, та повітря таке важке, що, здається, небо скоро лусне. Телефон у руці мовчить, екран темний — двічі дзвонив, жодної відповіді. Може, не чула. А може, не хоче чути.

Біля корпусу малолюдно — ще б пак, вихідний день. Вітер гойдає молоде листя на деревах. Я ніби зупинився у якомусь чужому кадрі. В кишенях пальців уже не відчуваю, від нервів холодні.

Думав, що скажу їй усе — без викрутасів, без цих дурних “як справи?”. Просто візьму за руку й скажу, що втомився прикидатися. Але тепер не знаю, чи зможу.

Коли нарешті збираюсь викликати таксі, вона виходить. І не сама.

Хлопець поруч — високий, світловолосий, з тією впевненою усмішкою, яку я впізнаю миттєво: і сам так посміхався, коли поруч була вона. Йдуть повільно, сміються. Він щось говорить, вона киває, піднімає обличчя до нього — і цей рух, до болю знайомий, ріже по мені, як лезо.

Не чую їхніх слів, лише окремі уламки: “можливість…”, “Прага…”, “заявка…”. І цього досить, щоб у голові почалася вакханалія здогадів. Хто він? Чому вони разом? І чому вона так дивиться?

Стою, не рухаючись, поки вони не зупиняються біля сходів. Вона обертається — і бачить мене.

Очі в неї трохи розгублені, але блиснули, як завжди, коли вона мене впізнає. І щось у мені тоді відтануло, хоч ревнощі нікуди не поділися. Хлопець каже їй ще щось, киває й відходить. Вона кілька секунд стоїть, наче не знає, чи підходити, чи краще зробити вигляд, що не побачила.

— Марку?.. — нарешті каже. Голос тихий, ніби винний.

— Привіт, — відповідаю коротко, і сам чую, як душить мені горло. — Я дзвонив.

— Вибач, телефон у сумці. Ми… я була на зустрічі з координатором програми. — Вона вдихає повітря, а потім раптом починає говорити швидко, захоплено. — Уяви, мене можуть відправити на практику до Праги! На три тижні, а може й на місяць! Це якраз за спеціальністю, і головне — вони оплачують житло. Мені сьогодні тільки сказали, я ще сама не впевнена, треба обговорити з батьками — не хотілося б лишати їх так надовго.