Розділ 15. Христя

Христя

Наступного ранку я намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося. Ввімкнула чайник, розклала на стіл печиво, навіть муркотіла собі під ніс якусь дурнувату пісеньку з радіо. Та варто було Маркові зайти на кухню — і мій голос одразу завмирає.

Щось у його погляді, у тоні, з яким він озвучив оте "гаразд", змушувало мене думати, що я чиню неправильно. Та я знаю, який він, яким був усі ці роки. Ба більше, я знаю, як сильно розлютився би Остап, якби дізнався, що я поїхала з ним на якусь сумнівну вечірку, де цілувалася, ніби усе життя лише цього й чекала.

Я маю гарно вчитися в університеті, піклуватися про батьків, а не забивати собі голову любовними проблемами, спричиненими головним бабієм цього міста.

Він мовчки наливає собі каву, сідає навпроти, і я відчуваю, як мої пальці мимоволі стискають чашку з чаєм. Так сильно, що кісточки на пальцях біліють, а сама вона, здається, от-от трісне і обдасть мене ароматним окропом з однією ложечкою цукру.

— Добрий ранок, — кидаю я, уникаючи його погляду.

Та дарма. Здається, я перетворилася на Сонце, бо виглядає так, ніби йому на мене дивитися просто боляче.

— Доброго, — відповідає, але звучить це так, ніби він хоче сказати щось зовсім інше.

Ми п’ємо свої напої, і цей дивний ранковий дуельний поєдинок триває хвилин п’ять. Мені кортить подякувати за плед, у який він мене вчора загорнув, чи за каву, яку зробив, поки я переодягалася… але будь-які слова застрягають у горлі. Здається, щойно я розтулю рота і з нього вилетить щось, кардинально інше.

Замість цього я встаю й починаю безглуздо витирати вже й так чисту стільницю. Аби лише не чути його рівного дихання і випадково не зустрітися з поглядом блакитних очей.

— Христю, — голос Марка раптом стає тихим, але дуже твердим. — Ми не можемо зробити вигляд, що нічого не було.

Я завмираю з ганчіркою в руці. Прикушую впертого язика, що хоче погодитися, але говорю зовсім інше:

— Можемо, — шепочу вперто, не озираючись. — І мусимо.

— Чому?

У цьому «чому» для мене стільки всього: біль, злість, бажання, образа. Я ковтаю повітря, намагаюся зібрати докупи бодай якусь відповідь, але виходить одне:

— Бо я боюся.

У кімнаті зависає тиша, така густа, що чути, як у кутку кухні остигає чайник. Я чекаю від нього будь-чого — сміху, злості, сарказму. Але він лише підходить ближче, стає майже за моєю спиною. Я відчуваю його тепло, навіть коли він не торкається.

— Я теж боюся, — нарешті каже він. — Але це не привід відштовхувати одне одного.

Я зціплюю зуби й роблю крок убік, тримаючи дистанцію. І мені хочеться кричати, бо у грудях рветься навпіл щось живе.

Дзвінок із університету — ніби тривожна новина, яку хтось поспіхом передав мені між іншим. Хоча… Не знаю, чому я сприймаю усе так різко.

Проблем із навчанням у мене ніколи не було. Навпаки — викладачі довіряли, кілька разів навіть пропонували стати старостою чи увійти до студентського комітету. Але зайва увага мені ніколи не була потрібна. А з моєю тривожністю та схильністю до гіпервідповідальності причин для безсоння й так вистачало.

Телефонував куратор. Попросив приїхати якнайшвидше: мовляв, тема серйозна, телефоном не обговориш. Я навіть зраділа легальній причині втекти з квартири, де останнім часом дихати ставало дедалі важче.

— Що? Чому я?

Я сиджу на жорсткому дерев’яному стільці, нервово перебираю зав’язку своєї світлої блузи, що відкриває надто багато шкіри плечей. Надворі неділя, попереду канікули й жахлива спека, від якої навіть кондиціонер у моєму авто здається приреченим. Певно, коли я зможу знову повернутися у салон авто, він радше нагадуватиме духову піч, а я почуватимуся відчайдушним Івасиком-Телесиком.

— Чесно кажучи, ми нікого іншого й не розглядали, — жінка з втомленими очима й ледь помітною усмішкою на тонких, мов нитка губах, поправляє круглі окуляри у тонкій золотій оправі та трохи відхиляється на скрипучому кріслі з виразом гнітючої впевненості.

Я ненавиджу цей звук, намагаюся не зважати, але виходить кепсько. Дермантин на ньому, що гордовито вважав себе натуральною шкірою усі ці роки, де-не-де відлущився, являючи світу світле нутро. Намагаюся не звертати на нього уваги щоразу, як опиняюся у цій тісній коморі, яку хтось претензійно обізвав кабінетом і запхав сюди нашу мовчазну і неконфліктну Юлію Іванівну. Але її це, схоже, бентежить найменше.

Ще кілька хвилин тут — і я точно отримаю психічний розлад. А на її місці я б вже давно розпрощалася зі здоровим глуздом.

— Я не можу, — спалахую раптом, а тоді затихаю, бо мій голос серед цих вузьких полиць, завалених книгами, звучить надто різко і істерично. — Я маю власні плани. Та й батьки... я не можу.

— Це чудовий шанс для тебе, — Юлія Іванівна, що до того безтурботно підставляла своє обличчя невеличкому настільному вентилятору, різко оживилася, блиснувши на мене лінзами своїх фірмових окулярів. — Тим паче це всього на якихось три тижні... ну, максимум, півтора місяці. Але ж ти подумай: це унікальна можливість, яку отримують одиниці.

Її аргументи, хоч і не надто переконливі, але резонні. І швидко знаходять підтримку моєї внутрішньої відмінниці, найбільший страх якої — виявитися не найрозумнішою серед найрозумніших. А страх підвести чи... гірше — розчарувати викладача, який покладає на мене особливі сподівання. Загалом, я вже це відчуваю.