Розділ 14. Марк

Марк

— От і не слабо, — Христині очі виблискують у темряві, мов два полохливі вогники.

Не встигаю вдихнути бодай краплину солонуватого повітря, як дівчина опиняється надто близько. Так, що я відчуваю жар від її тіла і, здається, чую її думки. Мої власні губляться серед різнокольорових феєрверків, немов на заставці старого Windows.

Її тендітні холодні пальчики занурюються в моє мокре волосся, з якого краплі стікають хребтом назад, у море. Подих — гарячий, він миттю позбавляє мене залишків самовладання й торкається моїх губ за мить до того, як торкнуться її солодкі вуста. Я припадаю до них, немов спраглий скиталець до джерела.

Вона завмирає, коли мої руки торкаються її стегон під водою й притягують ближче. Здається, навіть вода навколо перетворюється на окріп... або це мені настільки спекотно поруч із Христею.

Її руки впевнено мандрують моєю шиєю, торсом, досліджуючи кожен сантиметр шкіри й запускаючи табуни мурашок по спині. Я задихаюся, насолоджуючись кожною миттю цього палкого поцілунку, на який сам її так безсоромно підштовхнув. Ніжно прикушую нижню губу, а тоді дбайливо зализую й цілую ще жадібніше.

Я хотів цього. Жадав. Мріяв і виношував у потаємних закутках свідомості.

Десь у далині розквітає салют. Я бачу, як від подиву розширюються Христині очі, відчуваю, як вона завмирає, мабуть, бажаючи озирнутися. Але я лише міцніше стискаю її стегна, підсаджуючи її струнке тіло й змушуючи обхопити мою талію ногами. Таких феєрверків у нашому житті буде ще безліч, а ця мить — абсолютно унікальна. І я хочу, щоб ми в ній розчинилися.

— Я не відпущу тебе, хоч би що сталося в цьому бентежному світі, — притискаю її ще ближче, закарбовуючи слова на її охайних губах.

Христя сміється мені в губи легко, і дах зриває від її ніжного аромату. Хочеться справді ніколи не відпускати її з обіймів.

Не знаю, скільки часу ми провели у воді, цілуючись, немов уперше. Потім насилу вибралися на берег і ще довго сиділи на остигаючому піску, говорили про всяке, сміялися й цілувалися так, що на ранок болітимуть губи.

Маю надію, що завтра все лишиться так, як зараз. Бо якщо вона ігноруватиме мене чи зробить вигляд, що між нами нічого не було…

Я не хочу про це думати. Хочу тільки обіймати її худі плечі в моїй улюбленій кофті, чути тихе сопіння й на мить забути про колюче відчуття, що я щойно зрадив клятву, дану її братові.

— Що ми тепер будемо робити? — шепоче Христя так, наче ми й справді скоїли найбільшу дурницю в історії людства.

— Любити одне одного. Хіба ні?

Ранок приніс з собою головний біль і незрозуміле відчуття провини. Хоча... цілком зрозуміле, якщо пригадати події минулого вечора.

Руці моїй напрочуд м'яко і приємно, та я не одразу розумію, що відчуття ці спричинені тим, що моя долоня абсолютно безсоромно лежить на Христининому стегні. Сама ж дівчина міцно спить, обійнявши маленьку дорожню подушку і тихо сопе, легко посмикуючи довгими віями.

Замість того, аби відсунутися від неї і перестати так нахабно вивчати дівочі вигини, я лише міцніше притискаю її до себе, вдихаючи аромат її шкіри на тендітних вигинах шиї. Усе в мені напружується і збурюється від того, що одна з найбільших мрій зараз спить поруч зі мною.

— Марку, — тихо стогне вона, притискаючись ближче, обдаровуючи мене своїм теплом. А тоді, ніби щось у її голові перемикається: — Що ми тут робимо? Що ти тут робиш?

Вона відсахується від мене, прикриваючись легкою ковдрою, натягує її майже під саме підборіддя. Я мружуся, бо сонце вже сміливо дереться крізь вікна авто, а очі Христини нагадують два перелякані блюдця.

— Ми спали, — знизую плечима і легко всміхаюся.

— Спали?! — її голос завмирає на найвищій ноті, що у мене аж у вухах дзвеніти починає.

— Ну та, — ледве стримую сміх. — Ти правда дуже крутишся уві сні, але то нічого, головне — міцніше тебе притискати до себе.

Христина, схоже, не розділяє мого піднесеного настрою. Лише хапає повітря ротом, мов рибка гупі, міряє мене розгубленим поглядом, а тоді зазирає під ковдру, якою відчайдушно намагається приховати мене від себе. Здається, ще хвилина такого напруженого мовчання, і вона розридається, як тоді, коли ми з Остапом не взяли її з собою у сусіднє село на футбольний матч у восьмому класі.

— Лише спали, — видихаю нарешті, падаючи назад на подушку.

Христина теж видихає з неприховуваним полегшенням, прикладає долоні до сонного обличчя і тре його так завзято, ніби намагається стерти з пам'яті... мене.

— Це добре, — нарешті говорить тихо. — Це дуже добре.

Грудну клітку зсередини шкребе паскудне відчуття. Усе не так мало бути. Вчорашній вечір перевершив усі мої мрії і подарував мені той спокій, якого я прагнув усі ці роки.

Але сьогоднішній ранок... Він витверезив мене у всіх сенсах.

Увесь час до нашого відбуття у місто вона уникає мене так старанно, що й самому хочеться провалитися крізь землю. Дорогою додому ми теж мовчимо, а від того повітря в салоні майже дзвенить.

Лише пізно ввечері, коли я сидів на дивані, готуючи матеріали до майбутнього ефіру, повільно сьорбаючи колу з бляшанки, вона заговорила.