Розділ 13. Христя

Христя

— Ходімо.

Марк простягає мені свою жилаву долоню, поки я намагаюся абстрагуватися від хаосу у екрані смартфона. Досі переварюю власне відчуття, коли висока й струнка дівчина, яку, якщо не помиляюся, звуть Леся, ледь не впала в його обійми, вимагаючи поцілунку. Мене аж пересмикнуло.

Одне діло, коли я не хочу. Хоч це й виглядало дивно, адже Марк представив мене всім як власну дівчину. Коли його пальці сплелися з моїми — міцно й захисно, я відчула, ніби увесь світ миттю втратив значення, а все навколо набуло нового, яскравішого забарвлення. Коли ж він ледь торкнувся моєї талії, я відчула, що можу все.

Здається, він ніколи не був таким. Не поводився, не говорив так зі мною і тим більше ніколи так не торкався. Але поцілувати його, ще й при всіх, — це вже занадто.

Тепер, коли мої плечі гріла його величезна кофта, а душу — кілька ковтків отого зілля, що робило голову легкою, а серце хоробрішим утричі, я вже трохи жалкувала. І ще більше напружилася, очікуючи його рішення.

Ми йшли схилом униз, і Марк не відпускав моєї руки ні на мить. Подушечка його великого пальця малювала на моїй шкірі чудернацькі візерунки, а навколо нас відчайдушно тягнули свою пісню хвалькуваті цвіркуни. Дорога була вузькою й звивистою, де-не-де проступало товсте коріння поодиноких дерев — обліпихи та верби, тож я уважно дивилася під ноги й не одразу помітила море за одним із крутих поворотів.

Марк ніжно, але наполегливо стиснув мої пальці, і тільки тоді я підняла очі, що зараз блищали, здається, сильніше за перші зорі у морській гладі. Уже сутеніло, повітря стало вологим і приємним, а пісок — у міру теплим, таким, що хотілося негайно скинути кеди й занурити ступні.

Мій супутник, не довго думаючи, повернувся до мене обличчям і опустився на коліна так раптово, що я ледь не зойкнула від несподіванки. Тож тепер стояла, прикусивши нижню губу, легко торкалася його сильного плеча, поки він допомагав мені розшнурувати взуття. Усе моє існування звузилося до тієї єдиної точки, де його пальці вправно розправлялися з бантиками на кросівках, де гарячий подих торкався моїх голих колін. Серце завмирало й підстрибувало у грудях, бо мозок давно залишився на дні того пластикового стаканчика.

Я ледь не втратила рівновагу, коли його пальці ковзнули моєю литкою, допомагаючи позбутися спершу одного кросівка, а тоді іншого. Шкірою всього тіла пробіг табунець сиріт, коли він невдовзі звільнив мене й від білих коротких шкарпеток, а ступні нарешті торкнулися теплого піску.

— Так краще? — його погляд знизу вгору, у якому відбивалися сотні дрібних зірочок, і тонка лінія губ, розтягнених у кривій усмішці... Довелося докласти чимало зусиль, аби знову навчитися складати слова в речення.

— Так, дякую. Але я б могла й сама... — мій несміливий голос губився у тихому шумі хвиль, що заклопотано облизували піщаний берег.

Море — темне й напрочуд спокійне. Присмерк навколо фарбує водну гладь, немов досвідчений художник. І від цієї всепоглинаючої краси хочеться кричати… чи плакати.

— Тут дуже гарно, — нарешті прошепотіла я, зачудовано озираючись.

Цей шматок пляжу прихований від зайвих очей крутим схилом і розлогими гілками обліпихових дерев. Здається, тут навіть слідів інших немає на білосніжному піску, крім наших. Марк стоїть трохи позаду, тримає наше взуття в руках і ніби не дихає.

— Люблю іноді приходити сюди, щоб побути наодинці з морем.

Я ще не встигла як слід обдумати його слова, коли він уже скидає з себе все, крім квітчастих шорт, і йде просто в темну воду. Лише спостерігаю з відкритим від здивування ротом, як спершу його ступні, а тоді литки й коліна зникають у темряві, аж поки краї шорт не намокають і не прилипають до стегон.

— Ти справді плаватимеш уночі? — майже здригаюся, бо уявляю, як прохолодна солонувата вода огортає тіло. Від цього аж волосся на потилиці стає дибки.

— Ну-у, так. Ти зі мною?

Марк стоїть, облитий місячним сяйвом, немов виліплений із глини чи висічений із найдорожчого мармуру. Його рельєфні м’язи змушують мене нервово проковтнути грудку слини й умовляти власні очі не витріщатися на нього надто довго.

— Вода тепла, — під’юджує він небезпечною усмішкою. — Це одна з тих речей, які варто спробувати.

Я вагаюся ще мить, а тоді пальці самі тягнуться до металевої застібки на кофті під шиєю. Ще хвилина — і мій яскраво-рожевий купальник на тлі білого піску світиться, немов ягідна пляма на чиїйсь білій футболці. Пальці ніг торкаються води — і, на диво, вона зовсім не холодна.

Марк підходить ближче, простягає свої великі долоні, і я хапаюся за них, не роздумуючи. Те, що може ховатися на дні, лоскоче уяву, а відчуття його трохи шорсткої шкіри на моїй — серце. Ледве дихаю, поки тіло звикає до води, й роблю мікроскопічні кроки, дедалі заглиблюючись.

— Я зовсім не вмію плавати, — з дурнуватою усмішкою зізнаюся.

— Не страшно. Я навчу.

Тихо сміюся — впевненості цього хлопця можна позаздрити. Пам’ятаю, батько теж намагався навчити мене, навіть на плавання віддавали. Але глибина — мій найсильніший страх, що сковує крутіше за кайданки.

Марк відпускає мене на хвилинку, аби зануритися з головою. Я стою, склавши руки на грудях, і шукаю його очима. Минуло вже більше хвилини, як він пірнув, немов дельфін.