Розділ 12. Марк

Марк

Знайомлю Христину з усіма й поволі помічаю, що вона відпускає важелі звичного контролю, розслаблює завжди напружені плечі й навіть сміється.

— Навіщо ти сказав йому це? — стріляє у мене пильним поглядом, поки допомагає тримати сітку для мангалу, а я тим часом викладаю на неї замариновані крильця.

— Що «це»? — підбурюю на нові одкровення, чудово розуміючи, що саме вона мала на увазі.

На диво, навіть сорому за це не відчуваю. Навпаки — спокійніше через те, що Олекса не кидає на неї зайвих поглядів, та й інші хлопці розуміють: дівчина, яка приїхала за мною, зі мною ж і поїде.

Технічно, це я з нею приїхав, але то вже дрібниці.

— Що я твоя дівчина, — говорить тихо, майже сичить, а в очі намагається не дивитися.

Зате я маю чудову можливість бачити, яка вона мила, коли отак злиться. Чи радше вдає?

— Захотілося невеличкого хаосу. Ти проти? — марно намагаюся вгамувати цікавість, бо слова вилітають з вуст раніше, ніж я це усвідомлюю.

Здається, такими близькими, як тут і зараз, ми давно не були. Тим паче — не говорили так відверто, не ховаючись за власними упередженнями.

— Не проти, але... — ковтає повітря, ніби дає собі час подумати.

Не хочу, щоб вона думала зі мною, не хочу, щоб підбирала правильні слова. Хочу її тут і зараз — справжню, без масок і прикрас.

— Але що? — під’юджую з кривою усмішкою, відчуваючи, що її наступні слова можуть зачепити.

І не дарма.

— Не хочу, аби мене асоціювали з твоєю... легковажністю, — випалює раптом і прикушує губу.

Мав би відреагувати якось, але натомість лише мовчки витріщаюся на її губи, забувши і про крильця, маринад з яких стікає майже до ліктів, і про слова, що гострою шпилькою торкнулися серця. Думаю лише про те, що я цілковитий дурень, бо не поцілував її тоді, на кухні, коли вона жалілася на прикушену губу.

Тримався з останніх сил і тепер не впевнений, чи дарма. От що я їй маю сказати?..

— Що ж, твоє право.

— Я не те мала на увазі взагалі, — туркоче вона, явно відчуваючи провину. — Вибач, я не мала так говорити.

Коли м’ясо вже засмажене до особливої, майже чорної скоринки, овочі й сир нарізані як попало, а розмови перетнули межу простої ввічливості, хтось пропонує пограти у стару, але всім добре відому гру.

— Олекса, — раптом вигукує Олеся, що з початку вечора кидає на нас із Христею недвозначні погляди. — А тобі слабо-о... станцювати топлес?

Компанія вибухає лінивим сміхом, коли товариш, що не надто обтяжував себе футболкою увесь вечір і надягнув її назад лише тому, що комарі остаточно перетворилися на ненажерливих істот, вже скинув її й тепер розмахував тканиною навколо Олесі, намагаючись захопити її в імпровізацію. Мій погляд несвідомо ковзає до обличчя Христини, і я відчуваю неабияке полегшення, коли зауважую, що вона навіть не дивиться у той бік, де зараз Олекса намагається приголомшити всіх своїми вихилясами. Жує собі шматок м’яса, закушуючи огірком, одягнена у мою кофту на блискавці.

— Усе, досить, бо мені важко тримати себе в руках, — вигукую, сміючись. Такі жарти для нас із другом — норма.

Олекса неохоче зупиняється, хапає зі столу стакан зі своїм напоєм, робить кілька жадібних ковтків. Блиск у його очах змушує мене пожалкувати про власну репліку.

— Христино, — раптом вигукує він, і ми обоє здригаємося. — Слабо поцілувати Марка?

Правила гри прості: ти або виконуєш завдання, або отримуєш «штраф», який для тебе вигадує тимчасовий ведучий.

Тож я завмираю в напруженому очікуванні її відповіді, у глибині душі сподіваючись, що вона зробить це, а не віддасть себе на поталу їхнім фантазіям.

Христина дивиться на мене коротко й нерішуче. Я вже чекаю, що вона дожує той нещасний шматок м’яса. Та замість цього вона хапає ще одного огірка і, закінчивши ретельно пережовувати, нарешті говорить:

— Давайте штраф.

Відповідь не змушує себе чекати: Олеся підхоплює червоний пластиковий стаканчик і по черзі наливає в нього все, що може пекти в горлі й туманити розум. Різнокольорові пляшки миготять у її руках, немов хустинки у фокусника. Вже за мить вона простягає Христі напівповний стаканчик.

Навіть я б не став так ризикувати. Дивлячись на вираз обличчя Олекси, розумію, що й він також.

Христина вагається якусь мить, і я вже сподіваюся, що вона таки поцілує мене. Аж тут несподівано вона перехиляє стакан і осушує його різноградусний вміст кількома великими ковтками. Тоді завмирає з неоднозначним виразом обличчя, і я вже морально готуюся тримати їй волосся, коли вона раптом закашлюється, притуливши до рота тильний бік долоні, пальці якої досі міцно стискають огірок.

— Закушуй! — випалюю швидко й відчуваю, як у глибині душі повзе незрозуміла образа.

Чудово пам’ятаю, про що вона просила забути. Отже, цілком очевидно, що повторювати вона не хоче — одного разу вистачило, щоб усе зрозуміти.

Не думав, що це настільки неприємно…