Розділ 11. Христя і Марк

Христина

— Ти ще досі не зібрана?

Несподівана поява Марка змусила шкіру моєї спини вкритись дрібними сиротами. Я й не сприймала ту розмову всерйоз — думала, просто чергове питання, аби підтримати бесіду.

— А куди, власне, я маю бути зібрана?

— Як куди? На пікнік. Я тобі хіба не казав?

Повільно хитаю головою, поки хлопець наближається до дивана, на якому я сиджу по-турецьки. Мало того, що не казав, то ще й говорить так, ніби я маю підстрибнути аж до стелі від радості.

— Я не поїду. У мене справи.

— Які? — піддражнює, широко всміхаючись. — Покриватися пилом на цьому ж дивані?

— Навіть якщо так, то що з того?

— Гаразд, як хочеш, — кинув він, розвертаючись. Уже майже дійшов до дверей своєї кімнати, коли раптом зупинився: — А тепер серйозно. Давай розважимося, відпочинемо трохи.

— Разом?

— Ну, там буде невелика, цілком дружня компанія. Познайомишся з цікавими людьми, трохи відпочинеш на свіжому повітрі. Ти ж маєш винагородити себе за те, що таки склала ті іспити?

Я завмерла на мить. Перспектива провести два дні у задушливій квартирі вже не здавалася надто райдужною. Але… отримувати подібні пропозиції від сусіда я точно не звикла.

— Ну будь ласка, — Марк знову підійшов до дивана й став на коліна поруч. — Поїхали.

І щось у його погляді, у виразі обличчя та в голосі, яким він намагався схилити мене до спонтанного рішення, змусило мою кригу тихо тріснути.

Вже за годину ми складали речі у багажник мого авто, а Марк зайняв свого рота жвавою балаканиною, щедро приправленою жартами. Але датчик тиску в шинах мав на цей вечір власні плани.

— Чорт, — тихо просичала я, втупившись у повідомлення на приладовій панелі, ніби від цього воно могло випаруватися.

Вистрибнула з автівки лише для того, аби побачити, що заднє ліве колесо перетворилося на невеселий пам’ятник чиїйсь мстивості. У голові одразу виринуло обличчя того сусіда. Я не звикла робити поспішні висновки, але цього разу вони самі напрошувалися.

— Що сталося, Хвостику? — Марк уже присів поруч навпочіпки й заговорив раніше, ніж я встигла відповісти. — Халепа.

— Схоже, ніякого пікніку.

І несподівано я відчула, що навіть трохи засмутилася через те, що незапланована вилазка на природу відміняється. Може, хоча б спільний перегляд фільму врятує зіпсований настрій?

— Запаска є? — я знову не встигаю відповісти, бо Марк уже відчинив багажник, у якому й лежало запасне колесо. — Я, звісно, вже не водій, але дещо пам’ятаю.

Я сиділа на бордюрі, пофарбованому в жовтий колір, і тихо спостерігала за тим, як Марк спершу зняв понівечене колесо, а потім встановив запасне — трохи менше, але цілком придатне, щоб дістатися найближчого шиномонтажу.

— Одразу завеземо його підлатати, — посміхнувся він, обтрушуючи забруднені долоні. — Де це ти так?

Сумнівалася, що пробила його сама, але Маркові цього не сказала.

Дорога до точки на карті виявилася неблизькою, та промайнула швидко — під жваву музику й наше мовчання на тлі. Ще годину тому я була сповнена рішучості розширювати соціальні горизонти, а тепер ледве не тремтіла від однієї лише думки, що доведеться ввечері вдавати екстравертку: сміятися з чужих жартів і забороняти собі почуватися ніяково.

Марк

Усю дорогу до дикого пляжу, де все мало відбуватися, я не можу відвести погляду від Христі.

Мені навіть здалося, що вона трохи засмутилася, коли поїздка опинилася під загрозою через пробите колесо. А може, це лише моє бажання бачити у ній таку реакцію.

Важко не витріщатися, наче бовдур, на правильні риси її обличчя, на те, як упевнено тендітні пальці тримають темне кермо. І, найголовніше, на її губи: у міру повні, симетричні, з рівним, ніби намальованим контуром. Серце ледь не вискакує з грудей, а під сонячним сплетінням оселяється рій невгамовних комах, що лоскочуть зсередини надто завзято.

Я ловлю, як її настрій змінюється, мов калейдоскоп: від спокійного й замріяного — до жвавого, а потім настороженого. Вона ніби жалкує, що погодилася на вихід у відкрите соціальне середовище без підготовки й свого надійного «скафандра».

— От побачиш, тобі сподобається, — кажу майже не думаючи, коли машина перетинає межу міста.

— Легко казати, — відповідає вона, не дивлячись у мій бік. — Я не практикувала подібне відтоді, як…

Її голос обривається на півслові. Я легко торкаюся пальцями її передпліччя й відчуваю, як серце завмирає. Між нами, ніби електричний розряд. Вона теж відчуває — бачу це у тому, як на мить розширюються її очі, а тоді вії тремтять, наче крила метелика.

— Я знаю. Але я з тобою. Тобі сподобається.

— Це ти теж знаєш?

— Сподіваюся.

За кілька хвилин ми виїжджаємо у широкий степ, у кінці якого вже видніється море. Синє, майже чорне у світлі західного сонця. Хвильки тріпотять так само легко, як Христинині повіки, коли вона сміється з моїх жартів. На краю степу — крутий обрив, під ним дикий пляж без хвилерізів. Пісок дрібний, немов на Мальдівах: не гарячий, але ще теплий, щоб просто сісти й дивитися, як сонце — розпечена куля газу — ховається за горизонт. Я мушу показати Христі це місце.