Розділ 10. Христя

Христина

Не знаю, навіщо я це сказала.

Той поцілунок... Він був саме таким, як я уявляла всі ці роки. Та для Марка це, певно, звична справа — цілувати дівчат.

Цього семестру сесія, здається, намагалася висмоктати з мене всі соки. Майже не спала останні дні, засинала, здається, навіть стоячи. Та хоча б не думала про те, що сталося. Іноді.

Я саме досмажувала свій хліб для тостів на пательні, коли до кухні увійшов Марк. Дивно, але з того дня, як я увірвалася до його кімнати, немов сонячний зайчик, він більше не запрошував «гостей». Навіть повертався додому майже вчасно. Може, таки дослухається до нашої домовленості...

— Доброго ранку, Хвостику, — протягнув він, потягуючись усім тілом.

М'язи під його світлою футболкою напружилися, стали ще більш рельєфними на мить, змусивши жар підкотити до мого обличчя. Якщо він у одязі такий, то що?..

Господи, Христе...

Минулого разу, коли я бачила його таким, так і не наважилася поглянути, чим саме його нагородила природа. І, може, недарма? Якщо мене так зараз плющить.

— Доброго. Кава ще гаряча, щойно закінчила, — я кивнула у бік старої, але надійної кавоварки.

— Дякую.

Та не встигла я повернутися до тостів, як Марк закрокував у мій бік надто швидко й упевнено, що я аж заклякла з пластиковою лопаткою в руці. Натомість він, як ні в чому не бувало, оминув мене й відчинив дверцята холодильника, змусивши мене почуватися повною дурепою.

А що ти думала? Що він підійде зараз, ухопить тебе за талію, як тоді, і змусить забути про хліб, що от-от перетвориться на вугілля?

— Чорт! — різко розвертаюся до пательні, аби забрати свої кулінарні поробки на тарілку, і випадково торкаюся краю розжареної сковорідки зап’ястком. — Ай, чорт!

Треба більше спати й менше витріщатися на свого сусіда, Христе.

Від несподіванки я ще й губу прикусила, тож стояла тепер, ледве стримуючи сльози, й притискала ушкоджену руку до грудей.

— Що там? — Марк опинився поруч майже миттєво, киваючи на мою руку. — Дай сюди.

Не попросив, а, скоріше, скомандував. Та замість того, аби відстоювати незалежність, я слухняно опустила зап’ясток на його простягнену долоню. Тепло його руки обпікало сильніше, ніж якась там пательня. А на ніжній шкірі вже виднілася тонка червона смужка опіку.

— Зараз ми тебе полагодимо, — хлопець легко дмухнув на почервоніння так, що в мене аж сироти спиною пробігли, а метелики в животі почали лоскотати сонячне сплетіння. — Постривай секунду.

Тоді він дістав із морозильної камери шматок курячого філе в пакеті, загорнув у паперовий рушник і легко приклав до пораненого місця. Від цього контрасту — холоду і легкості його доторку, його тепла — я ледве не забула, як правильно дихати.

Вдих... Видих... Видихай, Христино...

— Тут десь пантенол був, — Марк потягнувся до шафки наді мною, ледве торкаючись грудьми мого плеча. У ніс одразу вдарив солодкуватий аромат його парфумів і свіжого гелю для душу, яким я й сама іноді користуюся непомітно. А тоді він наніс декілька пшиків білої піни — ретельно, немов від цього залежало моє життя.

— Я ще губу прикусила... нижню, — випалюю навіщось, відчуваючи, як згоряю від сорому в ту ж секунду.

Він дивиться на мене якусь мить надто уважно, ковзаючи поглядом по лінії щелепи, а тоді простягає руку, торкаючись великим пальцем моєї нижньої губи. Легко відтягує її так, що в мене перехоплює подих. Я відчуваю, як серце намагається вискочити з-за ребер, а коліна слабнуть, ніби після нормативу з фізкультури.

Відчуваю його легкий подих на своїй шкірі, і все, про що я можу зараз думати, — його губи на моїх губах.

— До весілля заживе, — раптом шепоче він так тихо і близько, що здається, ніби я чую його у своїх думках.

Відсторонюється, наливає собі кави у свій улюблений кухоль з єдинорогом і виходить із кухні, наче нічого не сталося.

Нічого й справді не сталося… Ніби…

То це не ти хіба просила усе забути, га, Христе?

Намагаюся викинути цей ранок з голови, поки їду на екзамен з органічної хімії. Опік на руці майже не болить — схоже, ліки Марка подіяли як треба. Сонце сліпить просто в очі, тож я насуваю улюблені сонцезахисні окуляри й додаю гучності на аудіосистемі. Палець промахується по клавіші й випадково перемикає на радіо. На ту саму хвилю…

— Усім, хто має сьогодні важливі й не дуже іспити, бажаю удачі та викладачів, що чемно не помітять шпаргалок, — до болю знайомий голос із колонок змушує мене здригнутися.

Невже це?..

Не може бути. Сотні студентів сьогодні складають іспити, я впевнена. Та чомусь ці прості слова додають мені впевненості й трохи плюсиків у карму. Вони ж і крутяться у голові протягом усього іспиту.

Вибігаю з приміщення хімічного факультету просто у травневу спеку. Асфальт навколо розжарений, мов лава, у небі — жодної хмаринки, лише сліпуче й таке велике сонце. Рука сама тягнеться до смартфона, і довгі гудки звучать з динаміка раніше, ніж я встигаю усвідомити, що набрала його номер.