Розділ 9. Марк

Марк

— Ми просто забудемо про це, окей? І більше ніколи не згадуватимемо.

Я хитаю головою на знак згоди, бо чомусь не можу підібрати потрібних слів. Зазвичай у мене з цим немає проблем — гарно говорити моя робота. Але не з нею. З Христею я чомусь впадаю у ступор і поводжуся, наче закінчений телепень.

Не знаю, що на мене найшло. Думав, зможу подолати те, що жило в моїй голові увесь цей час… після втрати Остапа. Але паніка виявилася сильнішою. Захопила мене, немов нищівне цунамі. Секунда, дві — і я вже мчався на швидкісному потязі до станції «Панічна атака». А тоді побачив її обличчя, уважні очі… губи. Не зміг втримати себе. Здавалося, якщо не торкнуся їх своїми — світ розвалиться навпіл. Принаймні мій.

І це було найкраще, що я відчував за останні… дні? місяці? роки? Усе, що було до цього, здавалося жалюгідною спробою втамувати спрагу морською водою. Наче пролог до чогось справжнього. Із неприємним ниттям під грудьми я подумки ловив себе на бажанні вшити це відчуття десь глибоко, заховати від усіх і повертатися до нього, коли стане надто нестерпно. Я голодний до її доторків і спраглий до поцілунків.

А вона пропонує забути. Але ж і не відсторонилася. Може, просто розгубилася від такого повороту, бо я й сам від себе не очікував.

Вона, можливо, й справді зітре цей момент із пам’яті. Я — ні.

Пальці ковзають по гладкій коробочці з її подарунком, який я, боягуз, так і не наважився вручити. Учора просто вилетіло з голови, а тепер? Тепер це безглуздо.

Місто біля моря розчинило нас у собі, затягнувши у рутину дрібних клопотів, які іноді здаються надто важливими. Моя остання сесія в університеті йшла за планом: коли ти успішний радіоведучий і водночас випускник факультету журналістики, деякі предмети закрити легше, ніж вийти у прямий ефір. Особливо, коли майже весь університет слухає твою балаканину дорогою на роботу й назад.

Христина ж — надто відповідальна. Вона завжди була такою. Повертаючись додому пізно вночі, я часто бачив тонку смужку світла з її кімнати. Схоже, сиділа над конспектами до самого ранку, а тоді бігла на черговий залік.

І тепер вона уникає мене. Спочатку я думав, що це через навантаження чи різницю в графіках. Думав, мине, щойно складе більшість предметів. Та навіть на вихідних Христя робить усе, аби не перетинатися зі мною. Тож і мені доводиться або ховатися у нору, або йти з дому раніше, щоб вона спокійно поснідала.

Схоже, саме так виглядає процес забування. Тільки не для мене.

Бо мені, ніби на зло, той день лізе у голову щоночі, варто лише заплющити очі. Іноді здається, що навіть відчуваю її смак на своїх губах. Тіло шаленіє, а мозок б’є на сполох, бо варто зайти далі бодай у думках, як перед очима постає обличчя найкращого друга — мовчазне попередження: «не смій».

І я, наче дрібний злодюжка, ховаюся сам від себе, від власного сумління й здорового глузду.

Тримаюся. Хоча й на межі фолу.

Ранок почався із звичної чашки кави та штовханини у трамваї. Просити Христину мене підвезти якось не вистачило духу. Та й вона здається, сьогодні має йти на екзамен — підслухав її розмову з одногрупницею. Здавалося б, наскільки простішим стало б життя, якби я таки сів за кермо. Але остання спроба говорить про те, що я ще не готовий.

— Маєш гарний вигляд, Марку, — Леся, асистентка директора, зустріла мене біля самого входу на студію.

Я досі не міг оговтатися після поїздки, сповненої місцевого колориту, тож не одразу помітив струнку постать молодої дівчини, що наближалася зі швидкістю комети. Здавалося, ще трохи і вона знесе мене потужною хвилею своїх парфумів з ароматом вишні. Не зважаючи на ранню пору, надворі вже спекотно, а її солодкий, аж надто задушливий шлейф — наче вишенька на торті. У прямому сенсі.

— Дякую, ти теж, — мовлю суто механічно, притримуючи скляні двері.

Вона ще щось щебетала, розпитувала про плани на вихідні, та все, про що я міг думати: як там іспит Христини. Впевнений, вона гарно підготувалася, а якщо навіть і ні — її знань з головою хватить, аби отримати вищий бал.

Я швидко крокую довгим коридором з рівним рядом скляних дверей, кидаючи погляд на годинник. До ефіру залишилося менше десяти хвилин, а я досі не за столом, не у своїх навушниках і вже зовсім не готовий до бадьорого ранку.

— Ну нарешті, — Антон, мій напарник по ефіру, крутнувся у своєму шкіряному кріслі, щойно я зачинив двері кабінету з характерним клацанням. — Я вже думав сьогодні знову доведеться половину ефіру в соло витягнути.

— Та годі тобі, — я посміхнувся і штовхнув паперовий стаканчик з американо у напрямку буркотуна, якого так полюбляють слухачі, наче жест примирення.

Мене теж полюбляють, але, в основному, читачки. Та хіба ж від того багато користі, коли єдина, про кого ти можеш думати, воліє забути ваш поцілунок, наче страшний сон?

На годиннику без хвилини восьма, тож Антон розпочинає відлік до виходу у ефір. Зараз там грає пісня про літо — приємна і легка, а я роблю ковток зі свого паперового стаканчика, аби промочити горло.

— Три, два... почали, — шепоче Антон, доки у моїх вухах звучить характерний сигнал.

— Доброго ранку, наші невтомні слухачі, — починаю я так, ніби щойно не пережив один з найвиснажливіших ранків. — На календарі у нас з вами п'ятниця, а в ефірі сьогодні Рівер…