Розділ 8. Христя

Христя

Рівно о шостій ранку я вже сиділа у заведені́й автівці біля будинку, що належить батькам Марка. Попереду на нас чекала дорога назад — в Одесу. У підстаканнику повільно остигала чорна кава в термосі, дбайливо зварена ще сонною мамою, а я бездумно гортала соцмережі, відчайдушно борючись зі сном.

Марк, на диво, майже не спізнився. Плюхнувся на пасажирське сидіння, коротко привітався й майже всю дорогу їхав мовчки. Навіть довелося ввімкнути музику, аби випадково не заснути серед цієї тиші.

Учорашній день... Я думала, він щось змінив. У мені... у нас. Та, насправді, він швидше послужив причиною ще однієї безсонної ночі — для мене.

Мала багато вільного часу на роздуми. І раптом у мою голову увірвалася думка, що Марк не сідав за кермо вже понад два роки. А його автівка — не та, що тоді постраждала в ДТП: батьки невдовзі придбали йому іншу, новішу, яка тепер просто припадала пилом у їхньому гаражі. Я пригальмувала й звернула на узбіччя.

— Щось сталося? — Марк розплющив свої крижано-блакитні очі, виринаючи з дрімоти.

— Справа в тому, що я втомилася. І, здається, мені судомить праву гомілку. Ти ж не хочеш...

Та не встигла я закінчити думку, як хлопець раптом вибухнув, втрачаючи рівновагу.

— Ні, ні і знову ні. Ти ж знаєш. — На його зблідлому обличчі не залишилося й крихти сонливості.

Я знаю, що відсутність змоги вільно пересуватися містом і поза його межі дуже обмежує людину. Та й відчуваю, що маю якось віддячити йому за ті посиденьки в будиночку на дереві.

— Гаразд. Давай, ти просто спробуєш? Чи так і ховатимешся за власними страхами?

Схоже, мої слова подіяли. Може, не так, як мені того хотілося, але подіяли. Обличчя Марка захопив вираз — точно такий, як у далекому дитинстві, коли Остап брав його «на слабо». Щелепи стиснулися так, що під шкірою вилиць ясно виднілися жовна, а погляд вмить став різким і холодним, мов льодовикова крига.

— Ховатися, значить? — процідив він крізь щільно стиснуті зуби. — Виходь з машини.

Ми помінялися місцями. Я сідаю на пасажирське сидіння, підібгавши ноги під себе, і уважно спостерігаю за Марком. Він — напружений до краю: пальці стискають гладке кермо так сильно, що шкіра на них побіліла. Увесь, наче кам'яна статуя. Дихає часто і поверхнево, і я починаю жалкувати. Ледь торкаюся його передпліччя — відчуваю, як шкіра гріється, а м’язи під нею натягнуті, ніби сталеві дроти.

Двигун під капотом працює рівно, терпляче очікуючи подальших дій. Жилава рука Марка ковзає до важеля коробки передач і легко штовхає його в положення Drive. Гравій під широкими колесами починає шурхотіти, і автівка зрушує з місця; я затамовую подих, ніби боюся порушити хитку рівновагу.

Ми встигаємо проїхати декілька метрів, перш ніж уся злість і рішучість у Марку раптом перетворюються на паніку — чистий тваринний страх, що змушує м’язи кам'яніти. Я бачу цю миттєву зміну.

— Марку, якщо не...

— Я не можу! — раптом скрикує він, гальмуючи так різко, що мені доводиться виставити уперед руку, аби не вдаритися об торпеду. — Я не можу! Не! Можу! НЕ МОЖУ!

— Не можу... — майже стогне хлопець, затуляючи своє гарне обличчя долонями.

Дихає часто та надто поверхнево. Схоже, я щойно довела його до панічної атаки. Усвідомлення це, гостре і болюче, наче акацієва колючка вдаряє у саме серце. Вискакую з авто, не думаючи ні секунди.

— Марку, — тихо шепочу, відкриваючи водійські дверцята.

Хлопець застиг із руками, притисненими до обличчя, геть блідий і тремтячий, немов вербовий листок. Це жахливо і надто жорстоко. Висмикую його з сидіння, клацнувши перед тим замком паска безпеки. Він важкий, а тепер, коли не співпрацює, а сидить валуном, ще важчий. Я відчуваю, як всередині мене усе тремтить і стискається, коли падаю разом з ним біля переднього колеса автівки.

— Марку, чуєш, — тихо благаю, намагаючись відчепити його жилаві долоні від лиця. — Я тут, чуєш? Вибач мене, ти не мав цього робити...

Та раптом він робить те, що я ще довго прокручуватиму у власній голові. Хапає мене за плечі, уважно вдивляючись своїми кришталевими очима в моє спантеличене лице. Я відчуваю, як важко б'ється серце, завзято перекачуючи захололу від страху кров жилами. Ще одна мить і його губи накривають мої — спрагло, жадібно і абсолютно безцеремонно.

Я ціпенію, бо відчуваю, як тілом розповзається тепло, огортає мене, немов пухова ковдра. Його права рука ковзає з мого плеча вище, на шию, у той час як м'який язик проштовхується углиб мого рота впевнено і рішуче. Я млію і не маю жодного бажання пручатися, лише задихаюся, немов на півмарафоні. Мої долоні легко лягають на його сильні плечі. Та не з тим, аби відштовхнути чи зупинити, а з тим, аби відчувати, як сильно б'ється його серце.

Марк кладе другу руку на мою талію і притискає так сильно, втягуючи мою нижню губу, що я відчуваю, як між нами іскрить напруга і спалахує полум'я. Якщо це сон, то я не хочу, аби він закінчувався. Мої пальці стискають тонку тканину його футболки, коли я тихо стогну і несвідомо рухаюся стегнами до нього. Це відчуття, що зароджується десь в глибині, нове і абсолютно мені невідоме.

Не знаю, скільки ми просиділи отак, сплівшись тілами і язиками просто на узбіччі, поки гучний сигнал і улюлюкання з повз проїжджаючої машини не повернуло нас до реальності. Реальності, де я, схоже, припинила панічну атаку поцілунком.