Розділ 7. Христя

Христя

Застигаю на мить у нерішучості. Мала б злитися, що після всього сказаного він насмілився прийти сюди. Та, може, він і не думав, що я буду тут?

— Вибач, якщо я... — його оксамитовий голос, теплий, мов вовняна ковдра взимку, змушує волосся на моєму загривку стати дибки.

— Пусте, — майже шепочу й несвідомо посуваюся, звільняючи місце поруч.

— Я приніс нам дещо, — мовить він знову. Тепер я помічаю паперовий пакет у його лівій руці. Сідає поруч, схрестивши ноги, і витягає на стіл три банки коли.

Три, бо й для Остапа?..

— Знаю, як ти ставишся до цього, — знову порушує тишу, ніби вибачається. — Та я не міг лишити все так. Хочеш, не задмухуватимеш свічки, не загадуватимеш бажання, але я страшенно хочу сьогодні поїсти торта.

Всміхаюся, хоча в куточках очей досі бринять сльози. Марк дістає торт — невеличкий, але святковий. Мовчки киває на свічки, і я киваю у відповідь. Невже не забув?

Полум’я крихітних різнокольорових свічок тремтить від наших подихів, а моє серце тим часом тріпоче від незвичного, майже нового відчуття. Дрібні вогники танцюють у захопливій блакиті його очей, поки у моїх думках крутиться лише одне-єдине бажання, яке я загадувала щороку останню вічність.

Хочу вийти заміж за Марка Олійника, — видихаю на тремтливі вогники й задмухую їх усі. Давно вже не вірю у магію цього свята, тож вимовляю подумки те, що перше приходить у голову. Врешті, гірше не буде.

— З Днем народження, Хвостику.

Старе прізвисько лоскоче десь під сонячним сплетінням, і чомусь на душі стає трохи легше, незважаючи на події дня.

Ми їмо торт руками, відкушуючи великі шматки просто так. Відчуваю, як до крему на щоках липнуть волосинки, та цей момент надто... мій, аби зважати на подібне. Це «червоний оксамит» — мій улюблений. У міру солодкий, з ідеальним співвідношенням крему й бісквіту. Здається, я давно такого смачного не куштувала.

У Марка також щоки й ніс вимазані білим кремом. Він так само не поспішає витиратися, лише дивиться на мене... якось занадто довго й уважно.

— Що? — нарешті не витримую його погляду.

— Ти тут, просто... — він раптом нахиляється ближче. Так, що я відчуваю його подих на своїй шкірі. Наші погляди зустрічаються на якусь мить, і я відчуваю, наче тону, наче провалююся крізь будиночок на дереві й власні думки. Його пальці торкаються моєї щоки так ніжно, що я не стримуюся й заплющую очі. Здається, ще мить — і його губи торкнуться моїх. — У тебе тут крем на щоці.

Він підхоплює цятку крему пальцем і, не задумуючись, тягне його до рота. Несвідомо ковзаю поглядом по рівному контуру його рожевих губ, коли подушечка великого пальця зникає у цій рожевій вологості. І видихнути не можу. Ніби хто перекрив доступ до кисню.

— Ти себе бачив? — нарешті виривається, бо мовчанка стає надто довгою, надто... незручною.

Марк дістає з кишені смартфон, щоб роздивитися себе у відображенні темного екрану. А я досі не можу відкараскатися від відчуття, що хотіла цього.

Хотіла, аби він мене поцілував.

Але ж це неправильно?..

Ми вибухаємо гучним сміхом, коли Марк нарешті бачить, наскільки замурзаний. Направду, ми обоє, тож не так страшно. А тоді він знову тягнеться до пакета.

— Я ще чіпсів узяв. Подумав, тобі захочеться чогось солоного після торта.

Дістає пачку чіпсів зі смаком сиру, а я відчуваю легке розчарування, бо найбільше люблю з крабом. Остап це знав...

— А тобі — зі смаком краба, — дістає другу, рожеву упаковку, всміхаючись так, наче прочитав у моєму виразі обличчя надто багато. — Твої улюблені.

Ніч накриває кімнату, мов важка вовняна ковдра, і я ворушуся в ліжку, не знаходячи зручного місця. Стеля тоне у пітьмі, а в голові вперто крутиться єдиний кадр, як застряглий фрагмент фільму. Його очі — уважні, надто близькі. Його подих, що обпікав шкіру. Його пальці на моїй щоці, теплі, легкі, ніби боялися зламати мене. І той момент, коли все всередині закричало: поцілуй мене!

Але він не зробив цього.

Я перевертаюся на інший бік, втискаю обличчя в подушку, намагаючись витиснути з пам’яті цю сцену. Та марно. Кожна деталь оживає знову й знову. Як він торкнувся крему на моєму обличчі. Як ковзнув пальцем до губ і безжально відпустив мене назад у холод реальності.

Я відчуваю, як серце б’ється швидше, ніж слід було б серед цієї, надто тихої ночі. Той старий ритм, який я знала ще колись. Давня закоханість, дитяча, безглузда, ніби спала з мене пилом і тепер знову накрила з головою. Я впізнаю її — цю небезпечну, солодку хвилю.

Ні. Ні, Христю. Зупинись.

Я стискаю ковдру в кулаках, ніби вона здатна втримати мене на поверхні. Я знаю: варто зробити крок — і втону. А мені не можна. Не зараз, не з ним. Його усмішка, його увага, його тепло — усе це не для мене. Це пастка, в яку я вже колись впала, і ще не оговталася від падіння. Я була надто довірливою і щирою. А довіра часом — найбільша слабкість, яку собі можна дозволити.

Погляд ковзає до вікна. За склом — нічне місто, розмите й далеке. Я намагаюся вдихати рівно, рахувати удари серця, та образ його губ знову й знову стає перед очима. Відчуття невимовної втрати, того, чого так і не сталося, не дає спокою.