Розділ 6. Марк

Марк

Христина веде авто впевнено й майже професійно. Стукає тоненькими пальчиками по плетиву керма й мовчки злиться. Я б теж злився. І не лише через дівчину в моєму ліжку, яка, як і інші, сподівалася зайняти місце ще й у моєму серці. Розглядаю її надто серйозне обличчя крадькома й думаю про те, як би все могло скластися, якби...

Та його з нами більше не було. З моєї вини.

І з того ж дня я більше ніколи не сідав за кермо.

Дев’ять років тому...

— Ос-та-пе! — вигукую що є сили, притуливши долоні до щік у формі рупора. — Остапе!

Стою навпроти вікна його кімнати, тримаючи важкий спортивний велосипед між ніг. Липневе сонце обпікає засмаглі плечі й маківку, але я не звертаю уваги, бо на вулиці надто добре, аби грати вдома в комп’ютер увесь день.

Друг виходить у двір, вимощений бруківкою, і широко всміхається.

— Поїхали на великах кататися! — вигукую, ледве не підстрибуючи на місці.

Аж тут за ним на поріг виходить Хвостик. У світлій сукні в дрібну клітинку й з розпущеним волоссям кольору пшениці. Ми не бачилися майже місяць, бо я їздив до бабусі в село на виправні роботи, а вона, здається, навіть не змінилася. Така ж невеличка, мов пташка... і дуже симпатична.

— Можна я з вами? — вона зиркає на мене, а тоді на Остапа, що саме викочує свій велосипед із татового гаража. — Можна?

— Ну не знаю, — складаю руки на грудях, вдаючи з себе важливу особистість. — Це взагалі-то пацанська тусовка.

Насправді мені хочеться, аби вона поїхала з нами. Христя завжди слухає уважно, навіть коли я верзу нісенітниці, й сміється з моїх жартів, навіть несмішних. Та набити ціну цій події — необхідна справа. Та й чого там брехати — люблю виводити її на емоції.

Дівчина тупає ногою й упирає руки в боки, стріляючи невдоволеним поглядом. Раніше ми проводили багато часу разом, але після того, як Остап застав нас у будиночку на дереві, вдавати з себе байдужого стало важче. Нічого такого, але чомусь він розізлився страшенно, а Христя після того наче мене уникає.

— Та поїхали вже, — кидає Остап нарешті, і я мовчки тріумфую.

Порох із запилюжених доріг околиці лягає рівномірним шаром на спітнілу шкіру. Я голосно сміюся, коли наша команда тікає від зграйки вуличних псів. Присвистую, коли Хвостик випереджає нас, вправно орудуючи педалями. Легко озирається, а копиця її світлого волосся виблискує на сонці, мов золото. Я завмираю, стискаюся зсередини, коли наші погляди зустрічаються.

Їдемо в ліс, до нашої бази. Асфальтована дорога потроху змінюється на тінисту ґрунтову — трохи вибоїсту й нерівну, — а розжарене до краю повітря нарешті стає вологішим, і дихати легше. Я їду попереду, висвистуючи мелодію з комп’ютерної гри, уявляю, що я — відомий гонщик, аж тут Хвостик знову мене обганяє. Та я знаю, що за цим крутим поворотом — горбок. Ледве розтуляю рота, аби попередити її, коли дівчина вже летить із гучним вереском просто в кропиву. Кидаюся за нею, не думаючи ні секунди.

Кропива злюща й висока, аж по самі плечі. Кусає за руки й жалить, але єдине, що мене турбує, — чи ціла зараз Христя.

Вона сидить у траві, трохи перелякана, але наче ціла. Велосипед лежить поруч, переднє колесо повільно крутиться у повітрі.

— Христю! — вигукую зопалу.

Та перш ніж вона розтуляє рота, я вже опиняюся перед нею на колінах. За якусь хвилину весь буду в пухирях і чухатимуся, наче блохастий пес, але зараз...

— Ти як? — дихаю важко, бо біг сюди аж із самої гори, та серце гупає глухо не лише від цього. Її плечі дрібно здригаються, і, здається, вона от-от заридає. А я боюся її сліз сильніше, ніж якоїсь там кропиви.

— Агов! Ви там живі? — голос Остапа згори змушує її прикусити губу, а мене здригнутися й бодай на секунду відволіктися від її ясних очей, що дивляться на мене чомусь надто уважно.

Думаю недовго, хапаю її на руки й виношу з кущів на дорогу, а тоді повертаюся по велосипед.

Наш час...

Я мав стерти себе з її життя, залишити у спокої. Та не міг.

Тож коли її батьки попросили оселитися з нею в одній квартирі, я радо пристав на пропозицію. Мені подобалося, що так вона завжди поруч і я ніби в курсі усіх подій. Хоч вона й уникала мене ці два роки з особливою ретельністю.

Навіть просто сидіти навпроти неї, бачити її ясні очі... Цього було достатньо. Достатньо, аби жити далі, працювати і будувати бодай якесь майбутнє.

Тож коли її мати почала розпитування у звичній манері, мені просто захотілося провалитися крізь підлогу, стерти себе з цього пейзажу, мов невдалий штрих.

— А як на особистому? — доросліша, мудріша копія Христини, з охайними пасмами хвилястого волосся, що обрамляли її гостре обличчя з виразними рисами, розпитувала з неабиякою цікавістю. — Наречену ще не знайшов?

Відчуття, ніби хтось пустив електричний розряд через пальці. Я стиснув срібну виделку в руці, намагаючись стримати найдрібніший порух м’язів на скам’янілому обличчі. Поглядаю на Христину краєм ока — вона тиха і пригнічена... це мене вбиває. Нервово дивиться на свої нігті, стискає серветку в тендітних пальцях і майже не дихає.