Розділ 5. Марк

Марк

Ми стоїмо на узбіччі біля непримітної будівлі нічного клубу. Я грію долоні в кишенях джинсів, бо прохолода травневої ночі пробирає до кісток. Стискаю пальцями невелику коробочку, яку так і не наважився вручити іменинниці. Вона обпікає мої пальці німим нагадуванням: я жалюгідний боягуз і тюхтій.

— Я не дам тобі сісти за кермо, — мовлю до Остапа, цокаючи зубами. Дурман у голові після гучних басів дискотеки й напоїв у пластикових стаканчиках потроху відступає, але й без того я добре усвідомлюю, що не маю права цього робити.

— Слухай, — вмовляє він, пританцьовуючи від холоду. — Мені ж тільки іспит скласти лишилося. Ну, тобто отримати той нещасний шматок пластику.

— Я зараз викличу когось, — бурмочу, тягнучись до кишені кофти, де лежить телефон.

Та реальність вдаряє відразу: телефон сів наглухо, тепер він — не більше ніж безтолковий шматок пластику. Дуже вчасно, чорт!

— Ну поїхали, — не вгамовується Остап. — Ти ж знаєш, я вмію, ти ж мене сам учив!

І його слова, насправді, мають сенс, хоч і не надто законний. Я знаю, що він вправно кермує й добре знає мою машину — адже вчився саме на ній. Та й я сам винен: на дискотеці дозволив собі більше, ніж склянку апельсинового соку...

— Сідай уже, — не витримую і кладу ключі в його простягнуту долоню.

Почуваюся кепсько. По-перше, тому, що Хвостик лишився вдома сам. Не хотів, щоб усе так склалося: думав, вона знайде компанію серед дівчат, а вона як не спілкувалася ні з ким, крім нас з Остапом, так і не спілкується. Я вже й пожалкував, хотів запропонувати йому щось інше — кіно чи ще що… Але він був непохитним. Наче дарма сварився з нею і відстоював свої кордони, виходить.

Тож і я не зробив того, що хотів. Адже подарунок для неї обрав ще взимку — невеличкий золотий підвіс у формі сніжинки.

Хвостиків-бо не продають, — хмикаю подумки, пристібаючи пасок.

І знову ховаюся за жартами. Не скажеш же їм, що не хочу, аби якісь телепні витріщалися на Христю...

Автівка тим часом уже виїжджає на неосвітлену трасу, що з’єднує наше містечко із сусіднім. Їхати кілометрів двадцять по прямій, а в такий час дорога порожня, мов пустеля. Головне — не перевищувати й не привертати увагу випадкових охоронців порядку.

Промені фар ковзають по рівному асфальту. У салоні темно, мов у печері, й так само тихо. Лише магнітола ліниво тягне мелодію, кидаючи легкий ореол синього світла від перемикачів. Остап тримає швидкість не вище шістдесяти — за хвилин двадцять будемо на місці.

— Ти навіть із дівчатами сьогодні не танцював, — під’юджує Ост, тримаючись за кермо обома руками. — Просидів, немов монах, за стійкою. Щось сталося?

Сталося. І давно...

— Це ж твій день, — тягну ліниво, провалюючись у сон.

Не хочу вивертати душу. Принаймні не сьогодні.

— Не тільки мій, — не відступає він. — То, може, це через неї? Може, ти саме з нею хотів танцювати?

— Про що ти говориш? — розплющую очі й бачу, як стрілка спідометра підстрибує вгору. — Пригальмуй, Осте, ти ж знаєш...

Та він ніби не чує. Тримає кермо міцно, а сам зиркає на мене:

— Я все знаю, Марку. Я знаю, що ти запав на неї.

— То й що? — не витримую.

— Я не хочу, щоб ти підбивав клинки до моєї сестри.

— Гальмуй, у прямому сенсі. Куди ти розігнався?

— Присягнися! — майже гарчить він, втискаючи педаль газу в підлогу. Я бачу, як стрілка спідометра невблаганно тягнеться до позначки двісті, як вібрує й гарчить авто під нами, як тремтить нижня щелепа на його блідому обличчі. — Поклянися, що не торкнешся її навіть у думках! Вона не для тебе! НЕ! ДЛЯ! ТЕБЕ!

Він наче з глузду з’їхав... Дарма я дозволив йому сісти за кермо. Намагаюся відстібнутись, аби бодай щось зробити, але пасок клинить. І в моїй досі важкуватій голові виникає лише одна думка: усе можна вирішити просто зараз.

— Чорт, Осте! — скрикую, а в грудях аж пече від образи та розпачу. — Присягаюся!

Видихаю й заплющую очі — від злості аж шкіра свербить.

Останнє, що бачу, коли знову розплющую їх — дальнє світло фар зустрічної машини й надто бліде обличчя Остапа. Чую різкий виск шин по гладкому асфальту, сморід гальм і металевий присмак крові в роті... Вона повсюди...

Нарешті прокидаюся й розплющую очі. Я у своєму ліжку, спітнілий, мов після пробіжки. Серце глухо гупає між скронями, немов відбійний молоток, і я стискаю щелепи до болю, бо в думках досі звучить голос Остапа. Дихаю важко й глибоко, так, що аж у голові починає паморочитися від надлишку кисню.

Не одразу помічаю, що цієї ночі я не сам. Незнайома дівчина лежить спиною до мене, розкинувши світле волосся по подушках, бачить сни й навіть не підозрює, що отак я вмираю майже щоночі. На його місці мав бути я.

Може, якби за кермом тоді справді був я, усього цього взагалі не сталося б. «Може», «може»... У цьому рівнянні надто багато змінних, а розв’язок один — я майже не сплю по ночах ось уже два роки. Тихо підводжуся з ліжка й крокую в душ — це прибирає відчуття хоч ненадовго.