Розділ 4. Хвостик

Наш час...

Ми сидимо за овальним столом у столовій будинку моїх батьків. Місце справа від мене, те, що належало Остапу, — порожнє. Сервіроване так само, як у інших. Але порожнє. На згадку про нього.

Між нами запала густа тиша, чутно було лише брязкання столових приборів об білосніжні тарілки. Я ретельно пережовувала найсмачнішу мамину їжу, та сьогодні вона чомусь не смакувала.

— Тож, як ваші справи, дітки? Як там сонячна Одеса? — мама нарешті порушила мовчанку і тепер сиділа, міряючи нас зацікавленим поглядом, запиваючи обід водою з гарного винного келиха.

— Непогано. Робота, навчання… усе як зазвичай, — Марк відповів першим. Так, ніби питання стосувалося виключно його.

Та, чесно кажучи, я була не надто проти. Красиво говорити — його робота.

— А як на особистому? — мама змовницьки всміхнулася куточком губ. — Наречену ще не знайшов?

— Поки ні. Та й, знаєте, не надто зручно шукати, коли ділиш квартиру ще з кимось.

У мене аж пальці похололи. Раптом згадала, як позаминулого літа, саме тоді, коли всі ми оговтувалися після трагедії, а мій вступ до університету здавався чимось сюрреалістичним, Марк сам озвучив моїм батькам цю дурну, безглузду ідею. А вони її охоче підхопили.

І тепер він сидить за столом просто навпроти, нахабно всміхається, смакуючи світську бесіду з моїми батьками. Дивиться мені просто у вічі так, що хочеться кричати. І говорить про те, що я заважаю будувати йому особисте життя? Коли я востаннє звірялася з реальністю, проблем із натовпом шанувальниць, охочих застрибнути до нього в ліжко, не було.

— Так, — мама театрально зітхнула. — Але ж ти розумієш, дитині треба підтримка близьких людей у великому місті.

Я відчула, як мої щоки й шия починають пекти від досади й обурення. Зір застилала пелена таких недоречних зараз сліз, а з легень ніби хто вибив усе повітря одним ударом. Говорити про мене в третій особі, коли я буквально сиджу з ними за одним столом?..

— Даруйте, — я різко підвелася, мов по команді. Необережний рух руки — і склянка води летить на мармурову підлогу. — Дитина мусить трохи подихати свіжим повітрям.

Я вибігла з будинку, навіть не зачинивши за собою двері. Усередині все клекотало від досади, хотілося здерти з себе шкіру, що пекла від сорому, мов панчоху. Майже нічого не бачила, бо очі застилали рясні сльози. Ноги самі несли мене у потрібне місце.

Місце, де минула значна частина мого дитинства. Повне спогадів і емоцій. Воно часто приходило до мене у снах.

Старий, пошарпаний часом і негодою будиночок на дереві було видно ще здалеку. Зелене, соковите листя ще не встигло заховати його від ока випадкового перехожого: похилений, трохи іржавий, місцями вкритий мохом дах грівся на сонці, мов старий жук. Я всміхнулася, витираючи сльози рукавом. Він чекав на мене.

Ми збудували його дуже давно, ще у середній школі. Пам’ятаю, як важко було відшукати потрібну дошку на місцевому звалищі, а потім непомітно притягти її до лісу. Як доводилося нишпорити в батьковому гаражі, щоб дістати кілька гвіздків і великий, важкий молоток, що так боляче бив по пальцях.

Я залізла нагору старою драбиною — кількома вузькими дощечками, прибитими великими цвяхами до стовбура. Вони натужно скрипіли під моєю вагою, погрожуючи от-от тріснути. Усередині пахло сирістю і безтурботним дитинством.

— Ну привіт, Осте.

— Не брехатиму, що не сумувала, — промовляю з легкою іронією у голосі.

Цей будиночок — наше секретне місце. І я щиро вірю: якщо душа брата й з’являється десь, то саме тут. Легко торкаюся кінчиками пальців старого шраму на дереві — криво вирізані, майже стерті часом літери: «М + О + Х». Пам’ятаю, як ми по черзі різали їх старим розкладним ножем, а потім довго сміялися з абревіатури.

От і зараз на обличчі з’являється легка, щира усмішка, а в грудях розливається знайоме тепло.

Пригадую, як ми грали тут у доміно, ховалися від дощу й читали уголос книги, поцуплені у мами. Про сильного Тарзана і його пригоди з вродливою обраницею. Пам’ятаю, як хлопці голосно сміялися й червоніли, коли події в книжці в м’якій обкладинці заходили далі за обійми. А я уявляла, що виросту вродливою й стрункою, і Марк закохається у мене, кинувши пів світу до моїх ніг. Та дива не сталося.

— Я виросла, Осте. Обросла обов’язками й відповідальністю. Живу з твоїм найкращим другом і прокидаюся посеред ночі в холодному поту, коли сниться та ніч.

Сідаю на невелику лежанку, встелену старими, пропахлими пилом і сирістю ковдрами, які ніхто не міняв ще з тих часів. Озираюся довкола, підібгавши ноги. Тут тепер надто тісно навіть для мене — найкраща ознака того, що час дорослішати.

Не знаю, чи приходить сюди ще хтось, але для мене тут надто багато спогадів.

Дев’ять років тому...

Легкий вітерець заносить свіже повітря крізь розчинене вікно. Я сиджу у своїй кімнаті за столом і намагаюся побудувати координатну площину в зошиті в дрібну клітинку. Старанно виводжу олівцем вісь ікс, втягнувши нижню губу до рота. Батько повіз Остапа на тренування, тож я лишилася сама вдома, хоч і ненадовго. Брат приїде спітнілий і змучений та знову канючитиме, щоб я дала списати. Тож тепер стараюся за двох.