Розділ 3. Хвостик

Два роки тому…

— Ти поїдеш… куди? — я підскочила з ліжка, намагаючись устигнути за братом.

Сьогодні — наш день народження. Ми планували відсвяткувати з батьками — своєрідна щорічна традиція, а тоді піти гуляти містом допізна, адже нам виповнилося вісімнадцять. У кінотеатрі мали показувати чергову новинку про зомбі, від яких Остап буквально втрачав розум. Тож я неабияк здивувалася, коли він розчахнув двері моєї кімнати, аби повідомити, що збирається на якусь дискотеку.

У його кімнаті пахло дезодорантом — щось на кшталт «крижаної свіжості» чи «бійки з ведмедями на кулаках», ваніллю та чимось… надто знайомим. Цей аромат я б упізнала навіть у стайні, повній диких коней. Його важко сплутати з чимось іншим.

— Не він, а ми, — голос за братовою спиною змусив моє око нервово сіпнутися.

«Ми» — це незмінний дует: Марк Олійник і Остап Зима. Існування другого близнюка, себто мене, вони вперто ігнорували років із шістнадцяти. Я сподівалася, що від’їзд Марка на навчання дасть нам спокій, але ось він — випускник другого курсу, власною персоною. Лежить на братовому ліжку, заклавши руки за голову, і відверто глузує з мене.

— Осте, — напружено почала я. — Ти… ти не можеш!

Аргументів було безліч, та всі вони розбіглися, мов таргани, щойно я побачила Олійника. Він змінився… Став мужнішим, трохи засмаглішим, але очі — ця крижана блакить, від якої я нервово затиналася, — залишалися незмінними.

— Може. Він саме це й збирається зробити, Хвостику.

Хвостику… Дурнувате прізвисько, що причепилося до мене ще з початкової школи. Ми дружили… спочатку втрьох: ходили разом до школи, гралися на перервах та після уроків, робили домашнє завдання на групі подовженого дня. А потім хлопці виросли, інтереси змінилися, а надокучлива молодша сестра так і залишилася «хвостиком».

Скільки впевненості й зухвальства! Ні тобі «привіт», ні навіть банального «з днюхою»… Пусте, не звикати. Він, здається, зсередини такий самий крижаний, як і його очі. Але вкрасти мого найкращого, єдиного друга просто з-під носа?..

Остап, здається, намагався розірватися навпіл просто зараз. Німе благання в його очах було ще виразнішим, ніж коли він стояв посеред кімнати, ніяково ховаючи погляд у підлозі, й повідомляв, що їде з Марком на дискотеку в сусіднє містечко.

— Тебе не питали, Олійник, — процідила я крізь зуби, стискаючи кулаки до болю.

От завжди він так! Уміє встромитися в найгірший момент.

— Може, ти з нами хочеш? — нарешті запитав брат ледь чутно.

— Ніякого «з нами», — встромив своє Марк, підводячись на ліктях. — Ще за шмарклявими наглядати не вистачало.

— Взагалі-то, мені теж уже є вісімнадцять, — відказала я, навіть не дивлячись у його бік. Здавалося, так легше говорити, не затинаючись, коли не бачиш цього зухвалого обличчя з правильними рисами. — А втім, неважливо, бо я сама з вами їхати не хочу, придурки.

Вибігла звідти, мов ужалена, й гучно грюкнула дверима. Лише тепер відчула, як сильно спітніли долоні, а серце відбиває ритм чечітки, немов на шкільній олімпіаді з математики.

Ненавиджу його

Вже у кімнаті я нарешті дозволила собі схлипнути від досади. Ці двоє, особливо Олійник, — наче круки, що не прощають слабкості. Ще з дитинства я чула кпини на свою адресу: «чого рюмсаєш, наче дівчисько?», «вона зараз знову почне губи дути, ти глянь на неї!». Тому навчилася ховати сльози й ковтати образи.

Не Остап, ні… Мій брат ніколи не ображав мене. Хіба що з подачі старшого й хитрішого Марка. Думала, з часом вони переростуть цю дитячість...

— Христю, — тихий винуватий голос Остапа пролунaв з того боку дверей.

Я сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до дубового полотна. Не хотіла бачити ні його, ні того хитрого підлабузника, який, напевне, саме зараз помирав від нудьги, чекаючи, поки його найкращий друг Ост домовиться зі своєю «сестрою-істеричкою».

Взагалі-то, це я придумала йому це коротке й миле прізвисько — Ост. Тепер брат гордо підписувався так у кожній соцмережі й саме так рекомендувався новим знайомим… Яких стало аж занадто багато.

Я б зрозуміла навіть, якби він знайшов собі дівчину. Милу, привітну, смішну. Здається, я б легко знайшла з нею спільну мову, може, ми навіть стали б найкращими подругами…

— Їдь зі своїм… другом, — я шмигнула носом і витерла сльози з гарячих від образи щік.

— Впусти мене, я хочу сказати дещо.

— Кажи так, чи при другові не звучить?

— Христе…

Я ще трохи посиділа, намагаючись дихати рівно. Чекала, поки він піде, прислухалася до тиші з того боку. Тоді нарешті підвелася й відчинила двері.

Остап стояв на порозі, спершись плечем об одвірок. Руки схрещені на грудях, а очі… вони, здається, бачили мене наскрізь.

— Можна? — він смикнув підборіддям, і я поступилася, задкуючи вглиб кімнати.

Від образи й ревнощів усе всередині аж пекло, хотілося зняти шкіру, мов панчоху, й бодай трохи провітритися.