Розділ 2. Хвостик

— Пам’ятаю, — неголосно буркнув він у відповідь і відвернувся обличчям до вікна.

Я б теж хотіла зараз вдавати з себе ображену, та доводиться прикидатися лише байдужою. Сподіваюся, я таки переросту це, а він... він ніколи не дізнається.

Між нами запала напружена мовчанка. Я вдивлялася у довгу, мов стрічка, дорогу. Авто швидко віддалялося від міста, що пахло морем. Ми їхали до батьків.

Сьогодні найважчий день у році, і я сподівалася витримати його гідно.

Десь за годину невеличкий значок на приладовій панелі сповістив про те, що рівень палива досяг мінімальної позначки. Якщо вірити вказівнику, який ми проїхали майже хвилину тому, до заправки лишалося близько п’яти кілометрів.

— Будеш хот-дог? — я коротко глянула на свого супутника, що розважав себе іграми у смартфоні.

— Я з тобою піду, — відказав він, навіть не підводячи очей. — Треба відлити.

Я вже відстібала пасок безпеки, коли Марк знову заговорив до мене, відчиняючи дверцята зі свого боку:

— Мені шкода, окей? — а тоді додав: — Шкода, що я, на відміну від тебе, маю особисте життя.

На його обличчі з’явилося щось середнє між усмішкою і мавп’ячим вишкіром. Схоже, я мала сприйняти це як жарт.

Жартівник знайшовся, теж мені.

Я вискочила з-за керма, кивнула заправнику, що вже встромляв пістолет у отвір паливного баку з мого боку, й поквапилася зайняти чергу на касі. Судячи з кількості автівок навколо, ми могли застрягнути тут надовго.

Усередині витав аромат свіжої кави та гарячих наїдків, змушуючи мене жалкувати про пропущений сніданок.

— Дев’яносто п’ятий до повного, велике лате на звичайному молоці і ваш фірмовий хот-дог.

Молода дівчина по той бік стійки схвально хитала головою, а її пальці з довгими нарощеними нігтями спритно пурхали старою клавіатурою. Я задумливо глянула на свої нігті, що вже давно благали про манікюр. Та на носі була літня сесія, екзамени... тож серед усього нігті здавалися такою незначною дрібницею.

— Що ти будеш? — промовила я, навіть не глянувши у той бік, де вже стояв Марк. Він підійшов саме тоді, коли я оцінювала власний манікюр. Касирка теж помітила його й легко всміхнулася.

Зараз почнеться...

— Мені американо без молока і сендвіч з тунцем.

Я спостерігала за виставою мовчки. Ледве Олійник розтулив рота, як брови дівчини хутко поповзли вгору. Вона, здається, впізнала його, бо широчезна усмішка вже захопила її трохи змучене обличчя цілком.

Хлопець глянув на гриль, де смажилися рум’яні сосиски, і коротко хитнув головою:

— Ні, краще давайте хот-дог і побільше гірчиці.

— Як скажете, Рівере, — вона тихо хихотнула, тішачись власній дотепності. Знала б вона, як це виглядає насправді.

Рівно з того моменту моє існування як окремої одиниці припинилося. Вся її увага, кожен постріл нафарбованими до неможливості очима був адресований виключно тому самому оксамитовому голосу, що розважав водіїв і слухачів радіо по всій області. Навіть той факт, що за пальне, напої та наїдки розраховувалася я власною карткою, не змусив її змінити думки. Та й не надто хотілося.

— Ходімо вже, — процідила я крізь зуби, бо Марк прилип до стійки. Розважав своїми несмішними жартами касирів, що скупчилися біля нього, мов заробляв собі цим на життя.

Власне, так і було, бо молоти язиком у нього, як не дивно, виходило найкраще.

— Все, приїхали, — видихнула я, зупиняючись на добре знайомій під’їзній доріжці.

Будинок наших… моїх батьків ховався серед свіжої зелені фруктових дерев, немов не чекав нашого приїзду. З роками тут не змінювалося майже нічого, а після смерті брата батьки, схоже, остаточно втратили смак життя.

Ми прибули вчасно. Виїхали за планом, провели в дорозі рівно стільки, скільки я розраховувала, навіть трохи швидше: замість трьох зупинок зробили лише одну — і та вийшла коротшою хвилин на десять. Саме на десять.

Я люблю, коли все йде за планом. Моїм планом. Люблю контролювати все, до чого можу дотягнутися, а те, що вислизає — доводить до нервового тику. Моє життя зазвичай ідеально сплановане й прогнозоване, але Марк у ньому — вихор непередбачуваності, ходячий катаклізм.

— Приємно було помовчати, — криво всміхнувся він, той, у кого рот у звичних умовах не стулявся й на хвилину. Схоже, моя небагатослівність тисла йому на нерви так само, як мені його балакучість.

Батьки зустріли нас теплими обіймами й легким перекусом перед основним приводом зібратися.

І поки Марк разом із батьком мило спілкувався за горнятком гарячої кави, а мама сервірувала стіл, я вирішила трохи привести себе до ладу у власній кімнаті. Моя спортивна сумка била по стегну, поки я підіймалася сходами, немов мовчазне нагадування: ти тут ненадовго.

Моя кімната була в кінці невеликого коридору, одразу за дверима Остапової. Я минула їх, відчуваючи вже звичну важкість на серці — так буває щоразу, коли погляд спотикається об щось, пов’язане з ним. Зробила кілька кроків, майже дійшла до своїх світлих дверей із круглою ручкою у формі квітки, коли ноги самі потягли назад.