Розділ 1. Хвостик

— Прокидайся і сяй! — я зробила кілька кроків темною, мов печера, кімнатою й нарешті розчахнула важкі штори-блекаут, аби впустити сюди хоч трохи сонячного світла.

Мій сусід полюбляє спати до обіду, та сьогодні не той день, коли можна дозволити собі подібну розкіш. Нас чекала довга дорога, тож треба було збиратися вже.

— Ти хто? — високий жіночий голос, схожий на скрип старих петель, вирвав мене з власних думок і змусив озирнутися. — Чуєш, хто вона?

Дівчина легко штовхнула сусіда, а той лише пробурмотів щось нерозбірливе і відмахнувся від її доторку, мов від настирливої мухи.

Тепер я бачила чітко: худорлява дівчина зі світлим фарбованим волоссям сиділа в Марковому ліжку, натягнувши ковдру майже під самісіньке підборіддя. Її погляд розгублено ковзав між мною та самим Марком, який досі не міг прокинутися.

Схоже, нічка видалася нелегкою.

І як я не почула? Навіть зайвої пари взуття у коридорі не помітила...

А взуття, власне, як і предмети одягу, було розкидане самотніми купками по завжди брудній підлозі цього гульвіси. У повітрі витав аромат жіночих парфумів, поту та ще чогось… про що мені не надто кортіло думати. А тим паче уявляти.

Марк нарешті розплющив очі й підвівся з ліжка, різко відкинувши ковдру, за яку так відчайдушно трималася гостя. Я намагалася триматися рівно, та вигляд його оголеного торсу змусив шкіру моєї шиї пекти. Очі блукали кімнатою, аби лише ще раз випадково не натрапити на його не зовсім одягнене тіло.

— Хвостику, у нас, взагалі-то, гості. Хіба чемно поводитися так? — хлопець усміхнувся куточком губ, не відводячи погляду від мого розгубленого обличчя, на якому я вперто тримала маску байдужості. — Познайомся, це Ліля.

Він стояв надто близько, склавши руки на м’язистих грудях. Я ж уперла руки в боки, відчайдушно намагаючись не дати погляду ковзнути нижче його шиї.

— Вітаю, Лілю, — я глянула на дівчину коротко, подумки відмітивши її зблідле, розгублене обличчя.

— Рівер, може, ти поясниш хоч щось? — Ліля підвелася, обгорнувшись ковдрою, немов рушником, а тоді зиркнула на мене: — А тебе... нічого не бентежить?

Рівер… Його псевдо, своєрідне альтер-его, яке він приміряв на себе, щойно почав вести радіоефіри на «Хвиля-FM». Саме так він представлявся перед дівчатами й волів, аби лише найближчі знали його справжнє ім’я.

— Та чого я там не бачила, — пирхнула я, намагаючись тримати голос рівним. А тоді різко розвернулася й закрокувала на вихід, кинувши наостанок: — Закінчуй із цією… як її там.

Грюкнули двері. За ними почулася розмова на підвищених тонах зі звинуваченнями та односторонніми образами. Не воліла надто сильно заглиблюватися в це, адже рідко хто залишався тут довше, ніж на одну ніч. Таким уже був він, Марк Олійник.

Повернулася до своєї кімнати, підхопила з підлоги невелику сумку з речами, яких мало вистачити рівно на день — саме стільки часу я зазвичай проводила в будинку своїх батьків. Надто вже багато в ньому спогадів про мого брата й те, що сталося.

Вийшла в коридор — звуки з Маркової кімнати, здається, стали ще голоснішими. Схоже, концерт досягав апогею. Я підхопила з тумби ключі від автівки й вилетіла в під’їзд, грюкнувши наостанок дверима.

Лише тут я нарешті змогла вимкнути режим стерво.

Двигун мого авто гудів рівно, заспокійливо. Я сиділа на водійському сидінні, міцно стискаючи кермо так, що аж шкіра на пальцях побіліла й неприємно нила. Намагалася дихати рівно, та все, що відчувала — пекучий біль за грудиною.

Я прокляла той день, коли повелася на вмовляння наших батьків, аби ми жили разом. Тоді він навчався на третьому курсі університету, а я лише вступала на перший. Остап теж мав… та доля в обличчі нетверезого водія вантажівки вирішила інакше.

Ладна була зробити все, аби вбиті горем батьки почувалися краще. Але тепер це руйнувало мене зсередини.

З неприємних думок мене вирвав галасливий вихор, що вилетів з важких залізних дверей під’їзду. Марк майже біг попереду, натягаючи на ходу темне худі на голий торс. Темне волосся скуйовджене, ніби в ньому миші кублилися, а довгі шнурки на кросівках, які він не надто квапився зав’язувати, пленталися під ногами. Ліля — здається, так звали ту білявку — тупцювала позаду босоніж, вигукуючи прокльони. У руках тримала власні туфлі на довжелезній шпильці й блузу. Жалюгідне видовище.

Я зітхнула, спостерігаючи за ними крізь дзеркало заднього виду, і штовхнула важіль коробки, вмикаючи передачу.

— Ти покидьок, Рівер, — дівчина махнула рукою, коли нарешті усвідомила, що Марка їй наздогнати таки не вдасться. — Я ненавиджу тебе! Тільки спробуй мені подзвонити...

— Рушай, — наказав хлопець, хвацько застрибнувши на переднє пасажирське сидіння. — Чи ти хочеш продовження?

Салон швидко наповнився ароматом зубної пасти й його гелю для душу з нотками трав і диму. Я натиснула на педаль газу, і машина рушила, лишивши по собі хмарку пилу.

— Добре, що ти хоч помився, — глузливо зауважила я, виїжджаючи з невеличкого подвір’я багатоповерхівки. — І зуби, схоже, почистив.

— Радий тобі догодити, — кинув він у відповідь і нахилився, аби нарешті зав’язати шнурки.