Пролог

Марк

— Присягнися! — майже гарчить Остап, втискаючи педаль газу в підлогу. Я бачу, як стрілка спідометра невблаганно тягнеться до позначки двісті, як вібрує й гарчить авто під нами, як тремтить нижня щелепа на його блідому обличчі. — Поклянися, що не торкнешся її навіть у думках! Вона не для тебе! НЕ! ДЛЯ! ТЕБЕ!

Я прокидаюся. Знову. Розплющую втомлені очі, що бачили надто багато.

Серце гупає так, наче ось-ось виб’є ребра зсередини, а шкіру холодить липкий шар поту, від якого волосся липне до лоба. Повітря у кімнаті густе й липке, і я жадібно ковтаю його, поки в голові дзвенить від тиші, що приходить після крику. Аж поки від запаморочення кімната не починає крутитися перед очима. Цього разу я навіть не певен, чи кричав уголос — але звук шин, що плавлять асфальт, ще стоїть у вухах.

Пахне чимось жіночим — дешеві парфуми, липкі, мов чужі пальці на щоці. Я повільно повертаю голову й бачу її. Дівчина спить, скрутившись клубком, і навіть не здогадується, що щойно я знову помер. А потім знову вижив.

Я не знаю, як її звати. Точніше, не хочу знати.

Знімаю ковдру, сідаю на край холодного ліжка й проводжу долонею по обличчю, витираючи холодний піт і залишки сну. Усе тіло ломить — ніби мене знову зішкрябали з асфальту. Мені двадцять три, але щоночі я той самий хлопець із тієї травневої ночі, затиснутий у паску безпеки, коли Остап стискає кермо до тремтіння у пальцях й дивиться на мене божевільними очима.

— Присягнися! — лунає його голос у голові, такий чіткий, ніби він стоїть за спиною. — Присягнися, що не торкнешся її навіть у думках! Вона не для тебе!

Я стискаю кулаки, доки кісточки не біліють. Тоді, два роки тому, я присягнувся. І за мить почув той страшний скрегіт, металевий удар, звук, якого не забуду ніколи. Смак крові змішався зі страхом, який досі живе в моїх снах — липкий і отруйний.

Підводжуся й тихо йду до ванни. Льодяна вода обпалює шкіру, але не змиває відчуття, що я — зайвий у власному житті. У дзеркалі на мене дивиться чужий тип із синіми, майже сірими від втоми очима. Порожніми.

Знову я не там, де хочу бути. Не з нею. Замість цього поруч лежить випадкова дівчина, з якою я навіть не спав — принаймні не в тому сенсі, який би мав щось означати. Я йду на це лише для того, аби забутися й спробувати заснути без снів. Але ліки, якими б не були, не завжди працюють.

Я повертаюся до кімнати й намагаюся бути тихим, аби не розбудити свою нічну тінь. Коли обертаюся, вона ворушиться й сонно щось бурмоче, але я вже наполовину в іншому світі. У тому, де її не існує, де я один на темній трасі, де в руках у мене ключі, а не в Остапа.

Де все можна виправити.

Та замість цього бачу Христину. Вона стоїть у дверях, дивиться на мене — рівно, спокійно, ніби я не я, ніби вона не бачить у мені вирви, що роз’їдає мене зсередини. Моє серце зрадливе, але віддане їй падає кудись униз. Бо тінь — не вона. А Христина — надто дорога й вибиває ґрунт з-під ніг сильніше, ніж будь-який сон. Між нами декілька кроків і нічого, що могло б зупинити мене, якби я зробив хоч один.

І я чую, як десь глибоко всередині знову лунає голос:

«Присягнися, що не торкнешся її…»

А я вже не певен, чи зможу втриматися.