Глава 23

Карина
Коли ми з Кирилом все ще не обтяжував себе одягом, підійшли до будиночка, іншої машини вже не було, чому я неймовірно зраділа. Не дуже хотілося на власні очі бачити свій власний жах, який тепер напевно переслідуватиме мене щоночі. Адже лис хоч і виглядав жахливо, але від нього віяло чимось рідним, знайомим, а ось чорний вовк із вишкіреною пащею і палаючими сталевими очима, переслідуватиме мене довго.
Увійшовши до будинку, відразу пішла за речами. Нема чого відкладати від'їзд, до того ж я більше не відчувала себе в безпеці поряд з Кирилом.
-Я зараз зберу речі. - намагалася на нього не дивитись, було дуже боляче усвідомлювати що ось зараз я піду, і більше його не побачу. Але інакше вчинити не могла, принаймні не зараз.
Чоловік перегородив мені шлях.
-Карино, послухай ...
Домовити я не дала, обірвавши на половині фрази.
-Не потрібно.
Просто злякалася, що коли почне вмовляти, я піддамся. Навіть зараз подумки прокручувала варіанти як нам бути разом, як перебороти тваринний страх, який здавалося, залишиться зі мною на все життя.
-Давай я тебе завтра відвезу, зараз майже ніч. - у його голосі було стільки болю, що стало ніяково.
Скептично подивилася за вікно, літнє сонце поки що навіть не думало хилитися до заходу.
-Гарна спроба, але ні.
Прослизнувши повз чоловіка, який досі не перейнявся одягом і давав мені можливість помилуватися роздряпаним боком, синім плечем і розбитою вилицею. З тугою подумала про те, що якщо він був би просто людиною, я б зараз лаючись обробляла його рани. Схопила багатостраждальну валізу, запхнувши в неї все, що встигла дістати, за якихось пару хвилин.
-Я готова.
Кирило все-таки одягнув штани.
-Я ні. - він уважно дивився на мене, свердлячи поглядом, даючи час передумати. - Я ж можу тебе і силою затримати.
-Це вже кримінальна відповідальність. - нагадала деяким нахабним. Хоча в них тут, напевно, практично повна недоторканність. Хто захоче зв'язуватися з ним подібними?
-Мені все одно. Ти цього ще не зрозуміла?
Він наступав повільно, плавно, відстежуючи будь-який мій рух. Відчула себе зайцем, якого заганяє лис. Принаймні злякалася так само.
-Не підходь!
Виставила перед собою валізу. Кирило відразу зупинився, трохи здивовано її розглядаючи.
-Ти мене боїшся? - голос був напружений, питання далося йому нелегко.
-А ти як думаєш? Всього якихось півгодини тому ви вдвох з мутантом-вовком ледве один одному горлянки не перегризли, я дізналася, що перевертні справді існують, і треба ж такому трапитися, в одного з них я закохалася. - з силою прикусила язик, зрозумівши що щойно сказала.
А ось Кирил підібрався весь, завмер немов хижак перед стрибком, сяючи своїми смарагдовими очима.
-Отже закохалася? - вкрадливий, бархатистий голос.
-Це вже не має жодного значення. - похитала головою.
-Чому?
-Кириле, ти що не розумієш? Я не зможу жити поряд із монстром.
Чоловік різко відсахнувся, більше не намагаючись наблизитися. В очах відбився холодний сталевий блиск.
-Йди до машини. Валізу залиши, я заберу. Сідай назад.
От і все. Пішла до виходу, відчуваючи як на очі навертаються сльози. Дідько, що за чортівня така, закохалася в чоловіка, і той не людина в повному розумінні цього слова.
Сіла в машину, втиснувшись у спинку сидіння, намагаючись стати непомітною. Я ще не бачила Кирила таким зібраним, холодним, злим. Зараз переді мною був зовсім незнайомий чоловік, і від такого нічого хорошого чекати не варто.
Ми в повному мовчанні долали кілометр за кілометром. Я вже готова була заволати від напруги, яка застигла в повітрі.
-Приїхали.
Одне коротке слово за півгодини дороги. Кирило вийшов з машини, щоб дістати з багажника мою валізу, я ж на ногах, що не гнуться, застигла поруч. І чому мені так погано, хоча начебто добилася свого, і повинна навпаки радіти.
-Прощавай. - знову коротка, сказана холодним тоном фраза, що б'є по нервах. Мовчки кивнула головою.
Кирил, забравшись у машину, різко дав по газах. Я спостерігала як він їде, і в мені наче дірку прогризала туга. Здається я щойно зробила найбільшу у житті помилку.