2. Папуга, шпигун та інші проблеми

АЗЕЛЬ

Азель зрозуміла одну дуже важливу річ.

Її доб’є не інший світ. Не дивний шлюб. І навіть не генерал із репутацією людини, якою лякають дітей. Ні. Її доб’є етикет.

Саме до такого висновку вона дійшла, сидячи за столом, який був довший за всю її студентську квартиру, і дивлячись на кількість столових приборів перед собою. Срібні виделки, ножі, ложки — великі, маленькі, вигнуті, із дивними візерунками на ручках — лежали з обох боків тарілки так акуратно, ніби це була військова побудова перед битвою.

Серйозно. Навіщо людині сім виделок? Вона що, має їсти кожним зубом окремо?

Азель сиділа рівно настільки, наскільки могла це вдавати. Спина вже починала боліти від спроб тримати поставу «леді», а не людини, яка ще вчора їла локшину перед ноутбуком у розтягнутій футболці.

Навколо неї безшумно рухались слуги. Один підливав чай у фарфорову чашку, другий змінював тарілки швидше, ніж Азель встигала зрозуміти, для чого вони взагалі потрібні, третя дівчина поправляла серветку в неї на колінах так обережно, ніби це була королівська реліквія.

Усе це лякало.

Сніданок проходив у невеликій світлій залі з високими вікнами. Ранкове сонце проникало крізь важкі темно-сині штори й золотими плямами ковзало по столу, срібному посуду та вазах із білими квітами. У повітрі пахло свіжою випічкою, чаєм і ще чимось солодким, пряним, незнайомим.

Перед Азель поставили чергову тарілку. Вона мовчки опустила погляд. М’ясо. Яйця. Якісь овочі у вершковому соусі. Маленькі булочки. Фрукти. І щось дуже підозріле з щупальцями. Азель кілька секунд дивилася на це створіння. Створіння дивилося у відповідь.

— Пані Ді… вам щось не до смаку? — тихо запитала Ліра, яка стояла поруч із таким напруженим виглядом, ніби саме від цього сніданку залежала її доля.

Азель повільно показала пальцем на тарілку.

— Мене зараз більше хвилює, чи воно не оживе.

Ліра розгублено кліпнула, явно намагаючись зрозуміти, жарт це чи ні.

— Перепрошую?..

— Нічого. Забудь.

Азель важко зітхнула й потягнулася до найближчої виделки, вирішивши, що в найгіршому випадку просто помре від аристократичного осуду. Але щойно вона взяла прибор до рук, повітря в залі ніби змінилося. Один зі слуг різко завмер. Інша служниця ледь помітно округлила очі. Хтось тихо втягнув повітря. Азель повільно перевела погляд на виделку у своїй руці. О ні. Вона зробила щось не те. Причому щось дуже не те.

Ліра зреагувала блискавично. Нахилившись до неї, дівчина швидко, але максимально обережно забрала прибор і замінила його іншим.

— Для риби, пані, — ледве чутно прошепотіла вона.

Азель мовчки дивилася на нову виделку. Потім на стару. Потім знову на нову. Вони були однакові. Абсолютно.

— Звісно, — із максимально можливою серйозністю мовила вона. — Я перевіряла вас.

Ліра так різко видихнула, ніби кілька секунд не дихала взагалі. Боже. Ця дівчинка колись помре від нервів.

Азель узяла правильну виделку й відрізала шматочок булочки, подумки намагаючись згадати, чи існує спосіб випадково скасувати весілля. Наприклад, втекти. Або інсценувати власну смерть. Хоча друге вона вже наче проходила.

— Пані… — невпевнено почала Ліра через кілька хвилин тиші. — Вам не варто так хвилюватися через церемонію.

Азель повільно підняла на неї погляд. Вона хвилюється? О, якби ця мила дівчинка знала весь масштаб катастрофи.

— Король Лаї особисто наказав підготувати все за найвищим рівнем, — продовжила Ліра, нервово стискаючи руки перед собою. — Усі слуги працюють із самого ранку. Гості почали прибувати ще до світанку.

— Як мило з його боку, — сухо відповіла Азель, відпиваючи чай. — Особливо враховуючи, що це примусовий шлюб.

Ліра мало не впустила чайник. Дівчина зблідла настільки швидко, що Азель навіть стало трохи соромно.

— Пані! — вона перелякано озирнулася на двері. — Прошу, не кажіть такого вголос!

— Чому? — Азель сперлася підборіддям на руку. — Мене страчать раніше за церемонію?

— Вас можуть почути…

Азель скептично оглянула залу. Окрім них тут були лише слуги, які старанно робили вигляд, що не існують.

— Тут буквально нікого немає.

Ліра нахилилася ближче й прошепотіла майже самими губами:

— У цьому замку навіть стіни слухають.

Азель повільно поставила чашку на стіл. Чудово. Значить, у неї залишався лише один адекватний варіант. Втеча. Ідея була настільки прекрасною, що Азель мало не розплакалась від щастя. Вона могла просто зникнути.

Саме так роблять усі психічно стабільні люди, коли випадково потрапляють в інший світ і дізнаються про примусовий шлюб із місцевим воєнним кошмаром. Тікають.

Азель одразу пожвавішала.

— Ліра, — максимально спокійно почала вона, — а де тут вихід із замку?