Кадесса де Спарк

Узбіччя дороги — не найкраще місце, щоб померти. Хоча ніби всесвіт колись давав право вибору.

Саме про це думала Азель, вчепившись у кермо, наче в останню нитку свого життя. Ноги, затиснуті понівеченим кузовом, не мали й шансу поворухнутися.

Коли повітря перестало потрапляти до легень, а очі вже не могли побачити денного світла, Азель раптом подумала, що все ж таки хоче гарячого какао з круасаном.

Треба було погодитися з Маллі й зайти до кав’ярні перед від’їздом у нове життя.

Але її нове життя почалося з власної смерті.

АЗЕЛЬ

Розплющити очі виявилося неймовірно складно. Холодний протяг змусив сильніше закутатись у теплу постіль. Та шум, що ставав дедалі ближчим, зовсім не нагадував спокійний ранок.

Невже навіть у загробному світі треба прокидатися?

Ні. Звучить якось нереалістично.

Із цими думками Азель усе ж наважилася на найвідважніший подвиг людства — вилізти з ліжка.

Реальність зустріла її столом.

Глухо вдарившись головою, дівчина впала на підлогу й кілька секунд просто лежала, стискаючи потилицю. Піднявшись, Азель нарешті побачила причину свого каліцтва — невисокий круглий дерев’яний столик.

Стоп. А звідки він узявся в її кімнаті? І… чи взагалі це її кімната?

Озирнувшись, Азель остаточно засумнівалася, що прокинулася. Може, сон усе ще триває?

Кімната була величезною. Ліжко посеред цих хоромів легко вмістило б трьох людей. Поруч стояла масивна дерев’яна шафа такої краси, що Азель ніколи в житті не бачила нічого подібного. Наче експонат із вікторіанського музею. У тому ж стилі були туалетний столик, тумби й навіть віконні рами.

А вид… О боже.

Прямо перед нею простягався сад. Судячи з усього, кімната була щонайменше на четвертому поверсі. Звідси Азель бачила складні композиції з квітів, високі дерева, кам’яні стежки й річку, що протікала десь удалині. А завершували цей пейзаж гірські вершини на обрії.

Якщо чесно, за всі свої неповні двадцять два роки Азель Сандерс не бачила прекраснішого місця.

Треба обов’язково сфотографувати це й скинути Маллі. Так. А де її телефон?

Оглянувши королівські покої ще раз, Азель укотре повернулася до головного питання: як вона тут опинилася?

Але якщо це справді сон, то він їй уже подобається значно більше за попередній.

Із цією думкою дівчина рушила до дверей, вирішивши оглянути місцевість детальніше. Щойно вона їх відчинила — її грубо відштовхнули назад у кімнату.

— Що за чорт?!

Азель обурено підняла голову.

На порозі стояв вартовий.

Повторна спроба вийти закінчилася так само. Чоловік навіть не змінився в обличчі.

— Вам заборонено залишати кімнату. Наказ командира. Пані, залишайтеся у своїх покоях.

Із цими словами він зачинив двері та замкнув їх зовні.

Шум, який Азель чула ще крізь сон, нікуди не зник. Отже, окрім цього похмурого охоронця, тут був ще хтось.

Вона визирнула у вікно й помітила поверхом нижче балкон. На ньому стояли дві жінки в дивних нарядах.

Одна — темноволоса — була одягнена в рожеву сукню до п’ят, поверх якої була накинута золота хустка. Інша, блондинка, носила коричневу спідницю-олівець і короткий зелений светр.

У них зовсім немає смаку.

Жінки жваво щось обговорювали й навіть не помічали нову глядачку. Це починало дратувати.

Вона що, у власному сні тепер заручниця?

Ще й вікно не відчиняється. Ну все. Схоже, вона помре вдруге поспіль. І знову — у власному сні. Яка ж у неї все-таки доля.

Перш ніж Азель остаточно змирилася зі своєю трагічною участю, двері відчинилися, і до кімнати зайшла дівчинка років п’ятнадцяти.

Підійшовши ближче, вона низько вклонилася.

— Пані Ді, ви прокинулися! Дозвольте допомогти вам із ранковою рутиною.

Дівчина поставила на стіл невеликий чан із водою та рушником, а потім вийшла. За хвилину повернулася вже з небесно-блакитною тканиною в руках. Поклавши її на ліжко, служниця підійшла до Азель.

Мовчки роздягнула її. Мовчки обтерла теплою водою. Мовчки одягнула.

Азель навіть не встигла отямитися, як уже стояла перед дзеркалом у розкішній сукні. Чорне волосся переливалося оксамитом на тлі небесно-блакитної тканини. Корсет щільно облягав тіло, а спідниця спадала донизу м’якими хвилями. Що це за тканина — Азель не знала. Але добровільно вона з цієї сукні точно не вилізе.

Служниця прибрала чан, всадила свою пані за туалетний столик і заходилася чаклувати над її обличчям якимись дивними баночками, пензликами та порошками.

Заплітаючи другу косу, дівчина тихо запитала:

— Пані, чого бажаєте на сніданок?