Мій коханий дракон

Приквел до роману «Душа середньовічного замку»

Історію можна читати окремо.  Вона не пов’язана із подіями роману, але розповідаю історію кохання перших імператорів Котіарну – Карліса та Ксені.

Кажуть, що в Червоній Печері вже неодноразово бачили драконів. Нам заборонили наближатися до неї, але одного дня я опинилася занадто близько й утриматися від того, щоб не зазирнути всередину вкрай важко...

Весна. Обожнюю цю пору року, коли природа прокидається після зимового сну, коли розпускаються дерева та квіти.

Ми із дівчатами зібралися в ліс, збирати першоцвіти, з яких потім готували усілякі відвари.

– Доню, – гукнула мене мама, – будь ласка, будьте обережні, й пообіцяй мені, що ти й на крок не наблизишся на Червоної Печери.

– Мам, але ж саме біля неї ростуть амурчики! Білі квіти, без яких ми не зробимо настоянку від душевних мук!

– Ксені, біля цієї Печери відбувається щось дивне. Наші мешканці бачили тіні великих тварин, чудовиськ. Нашій владі байдуже на розповіді містян. Вони вважають це наслідками вживання міцних напоїв. І тільки насміхаються над нами. А твій батько особисто бачив їх. А що як то дракони, що на невинних дівчат полюють?

– Ага, а потім тримають у високій вежі в замку, – розсміялася я. – Годі вже мені розповідати ці казки!

– Ксені! Це не казки!

– Добре, добре, мамо, я не буду ходити до цієї печери! – поцілувала маму в чоло та вискочила на двір, де вже чекали подружки.

– Ксені, ти чого так довго? У нас мало часу, треба встигнути до полудня!

– Вибачте, дівчата, мама знову лякала мене драконом, що живе в Червоній Печері.

– Ой, моя теж мене драконом лякає, – підтримала Лія. – Здається, дорослі всі наче з розуму зійшли після того, як старий Ніколя вийшов з другого боку печери та побачив височенні гори. В нашому королівстві Грінворс взагалі гір немає, лише ліси та невисокі пагорби.

– Та отож, – підтримала Алісія. Мабуть, він знову напився гном’ячого самогону та заснув в цій печері, йому й наснилися чудовиська.

Так ми й шли, обговорюючи страхи дорослих. Адже за останні два роки, як в нашому лісі стався зсув, в результаті якого й виникла ця печера, ще не було жодного випадку викрадення красунь. Тільки от наші мешканці час від часу обстежували печеру, а потім розповідали, про якийсь прохід назовні та чудовиськ, яких побачили по той бік печери.

За збором квітів ми не помітили як минув час, сонце піднялося вже доволі високо, й це означало, що пора повертатися додому. Ми набрали повні кошики амурчиків – біли ніжні квіти вкривали галявинки неначе снігом.

Дівчата жартували, обговорювали своїх залицяльників та замріяно прикривши очі уявляли власні весілля. Я ж була більш прагматичною та серйозною. Я ще не знала що таке кохання та й залицяльників не мала. Зібравши свій кошик квітів присіла на зелену траву та діставши із сумки бутерброд прийнялася за їжу.

– Кому кохання, а кому – обід, – засміялася Лія, дивлячись на мене.

– Кохання сьогодні є, завтра нема, а їсти хочеться, – жартівливо промовила я. – Приєднуйтеся, краще!

– Світлого дня, дівчата, – несподівано за моєю спиною пролунав хриплий чоловічий голос.

– Вітаємо, – я бачила як зашарилася Лія та завмерла на місці Алісія. Я обережно повернулася й тут же зраділа, що в цей час сиділа. Переді мною стояв неймовірно красивий парубок. Чорне волосся діставало йому до плечей, в темних очах плескався вогонь. Він мав підтягнуте спортивне тіло, а його одяг казав про те, що він належить до королівської родини. Тільки я не могла його впізнати. Цікаво, ким він приходиться нашому королю? Чи він із якоїсь сусідньої країни? Поруч з нами було ще три ельфійських держави.

Мій погляд зупинився на брошці, що прикрашала його дорожній плащ. Смарагдовий дракон. Такий самий, як малюють в дитячих книжках. Цікаво, він настільки любить казки, що носить цю брошку?

– Вибачте, що так увірвався до вашої компанії, – посміхнувся він куточками губ. – Мені здається, я трохи заблукав. Чи не знайдеться у вас води? Сьогодні доволі теплий день, а моя фляга вже спорожнила, – він поплескав себе по боку, де була прикріплена та сама ємність.

– Так, звісно, – кивнула я, дістаючи зі своєї сумки пляшку води та простягнула незнайомцю.

– Дякую, – кивнув він.

– Прошу, – відповіла, відчуваючи, що всередині мене все буквально тремтить, а серце вже понеслося галопом.

– Мене звати Карліс. Я думаю, ми ще побачимося. Дякую, дівчата.

– Мене звати Лія, це Алісія й Ксені, – тут же відгукнулася моя подружка. – А ви надовго до нашого королівства, чи не так?

– Ще не знаю, – пожав плечима парубок. – До зустрічі, красуні!

І Карліс пішов далі, залишивши галявину.

– Який же красень, правда, Ксень? – плюхнулася поруч зі мною Лія.

– Ага, – кивнула я.

– Ксені? – мене теребили за плече. – Ти в порядку?

– Здається, – лише й відповіла я.