15

Оце так несподівана зустріч. Оксана шукала коханого на роботі, а той знайшов її вдома. Ранок був звичайним: підйом, миття посуду й щоденна прогулянка з сестрою, а далі… А далі сталося неймовірне – вона зустріла його. Найгарнішого, найдобрішого, наймилішого чоловіка у світі!

 Оксана знову прокручувала в голові хвилюючу мить зустрічі. Морозний грудневий ранок, хмаристе низьке небо, хрумкі кульки землі під ногами. Вона ледве керує візком, лаючи себе, що не змазала старі колеса. Брудні сходи з тріщинками та ямами, в яких застрягає візок. І раптом сильна рука хапає ручку візка й легко висмикує з чергової пастки. Оксана спочатку не зрозуміла, звідки надійшла допомога. Вона звикла самотужки тягти візок із хворою сестрою. Змирилася, що нікому немає до них діла. А тут він…Той, на кого вона чекала, про якого мріяла, кого згадувала. Владислав – прекрасне ім’я, чаруюче ім’я, ім’я-пісня.

 Вона відчувала, що скоро зустрінеться з ним, але не біля будинку, зрання, коли не мита, не чесана, не причепурена. Звичайна, така, як всі. А хотілося бути найкращою. Але, здається, Владислав не звернув уваги на її буденність. Він говорив, говорив, говорив, і голос лився, наче мед. Він дивився на неї, і від погляду хотілось злетіти, розправити крила, що виросли за спиною. Він слухав її, посміхався, і від тієї посмішки було легко на душі, святково легко, наче в церкві.

 Спілкуючись, вони зробили декілька кіл навколо будинку, постояли під деревами, прогулялися уздовж дитячого майданчику. Але сестра вже почала хникати, й Оксана зрозуміла, що час додому.

Владислав допоміг затягнути візок на другий поверх. Зупинившись перед дверима квартири, Оксана знову відчула, легке запаморочення в голові. Тіло натягнулося, немов стріла, й одного дотику було достатньо, щоб зреагувало. Але Владислав навіть не торкнувся. Він ввічливо попросив номер телефону, заніс у мобільний і, приємно посміхнувшись, побіг по сходинкам вниз, жодного разу не озирнувшись. Оксана проводжала поглядом і згадувала зустріч у машині. Його тіло вона пам’ятає на дотик і ще солоний смак на губах. Сестра неспокійно ворушилася у візку і била твердими чоботами по ногах. На площадці було темно, засиджена мухами лампочка ледве жевріла. Оксані раптом здалося, що зараз постать коханого розтане у млі, і вона більш ніколи його не побачить.

Тремтячими руками вона відкрила двері, і, рвучко штовхаючи візок поперед себе, закотила в коридор. Сестра вдарилася ліктем об куток и заскавчала, наче цуценя.

- Не розмахуй руками! - Оксана спіймала себе на думці, що кричить на бідолашну, і прикусила язика.

Мати вже прокинулася та зайняла ванну кімнату. Тепер буде засідати майже півгодини.

- Мамо, ти скоро? Тільки не пали, будь ласка, мені ще на роботу збиратися.

У відповідь смачне відкашлювання. Точно, палить.

Оксана відвезла сестру в кімнату, поклала на свіже ліжко й попрямувала будити Микитку. Раптом увагу привернув екран, що засвітився на мобільному телефоні. Повідомлення? Від кого? А раптом від Владислава?

Оксана кинулась до телефона. Так і є. Владислав повідомляв, що сьогодні близько дванадцятої приїде до неї. Приєде!...до неї!... Перечитувала повідомлення знову і знову, навіть не з першого разу дочиталася, що Владислав привезе візок для сестри.

Яке щастя: у Ольги буде новий візок, а у неї побачення з коханим. Необхідно терміново зателефонувати Анжеліці Вадимівни і попередити, що в першій половині дня її не буде за сімейними обставинами. Потім потрібно Микитку відвести в дитячий садок, а батькам нагадати, що на них чекає пан Василь, місцевий підприємець. Батько підробляв у нього вантажником, а мати прибиральницею.

- Мамо, яєчня стигне, - Оксана приготувала сніданок. Підсмажена на вершковому маслі яєчня пахла на всю квартиру. Микитка уминав за обидві щоки.

Нарешті з’явилася матуся. Кутаючись в махровий картатий халат, вона присіла на табурет і зригнула.

- Щось шлунок у мене став. Мінералочки би.

- Іди зароби на мінералочку.

- А ти заробила?

- З вами заробиш, - Оксана різала хліб і так придавила рукою буханець, що коричнева шкірка хрумкнула й вистрелила крихтами. – Буди батька, хай іде їсти.

- Ще встигне. Кухня мала, всі не помістяться.

- Дзвонив пан Василь, запрошував на роботу.

- Так і побігла, - мати встромила виделку в найбільший жовток, - платить копійки, а пахати змушує цілий день.

- Так ви й пашете. Дві години попрацюєте, а потім з друзяками під генделеком стоїте.

- Ти даси мені спокійно поїсти? – каламутно-блакитні очі матері перетворилися на скляні.

- Та їжте вже, - Оксана підсунула сковорідку ближче неї. – Сьогодні Ользі новий візок привезуть.

- Нарешті, - чавкнула мати, - за що цим в совбезі гроші платять? Тикнули старий візок і забули про інваліда. Доречи, коли в неї пенсія? Мені таблетки потрібно купити, печія замучила.

- Роботою полікуйтеся, кажуть допомагає.

- Від роботи коні дохнуть.

- Ось і побалакали. Пішли Микитко, нам в дитсадок потрібно збиратися.

Одягаючи сина, Оксана прислухалася до розмови батьків. Тато прокинувся й хитаючись, поплентався на кухню, його незадоволення бубоніння змішувалося з прокуреним голосом матері. Залишаючи домівку, Оксана з полегшенням видохнула. Хоча повітря в під’їзді було не свіже, але й не таке смердюче, як у квартирі. Достали батьки своїм перегаром. Усі речи ним провонялися. Як тепер Владислава запрошувати до приміщення? Провітрювати кімнати прийдеться пів дня.

Дитячий садок знаходився неподалік. Випав сніжок, який, дивним чином, тримався на теплій землі і не танув. Микитка пожвавішав, щічки покрились рум’янцем, очі заблищали. Дорога до дитсадка перетворилася на довгий шлях по казковій країні. Який красивий візерунок залишається від його чобітків на снігу – обов’язково потрібно роздивитися. А який смачний сніг, солодкий із хрусткими голками льоду, що приємно щипають язика. А ось пташка підстрибнула на гілці і білий порох посипався додолу.