14

Їхали ми мовчки. Я мружила очі від сліпучого сяяння фар зустрічних машин, детектив ховався за склом темних окулярів та широкополим капелюхом. Кидаю на нього потайки погляди, але Петренко незворушний, наче статуя. Вчепився долонями в шкіряних рукавичках у кермо, дебела спина вперлася в спинку сидіння, кам’яний анфас спотворює нижня щелепа, що виступає вперед.

Хоча гра в мовчанки мені подобається, вона звільняє від з’ясування стосунків. Умостившись зручненько, я поринаю у світ домислів і фактів. Чий пуховик висів на вішаку в ресторані? Впевнена на 99 відсотків, що Юрчика, мого чоловіка, але душа противиться, розум шукає виправдання. Цей пуховик може бути чий завгодно, хоч і того нахабного юнака. Офіціанти отримують непогану зарплатню, гарні чайові. Можуть собі дозволити добротний одяг.

 Незчулася, як під’їхали до будинку. Дивно, на всіх трьох поверхах горіло світло. Невже, щось сталося? Рвучко відчиняю двері й кидаю Петренкові:

- Поставиш машину в гараж, пульт на задньому сидінні, - поспішаю до хвіртки. Відшукую ключі в сумці, хоча можна було відкрити пультом, але повертатися ніколи. Замок скрипнув і відчинився. Тягну важку хвіртку на себе - різьблені квітки колють шкіру. Болю не відчуваю, пальці задубіли, в скронях пульсує кров. Біжу по бруківці, яка прихвачена морозом, і, місцями, наче скло. Петренко в’їхав на подвір’я, світло б’є в спину, моя видовжена тінь схожа на худу довгу пані, що вибралася на ходулі. Хутко перебираю ногами, підошва сковзає по бруківці. Відчуття, наче стою на місці. Нарешті - вхідні двері, хапаюся за  металеву ручку і шкіру проштрикує холод. Рукавички зараз були б доречні. Чомусь згадую Петренка та його краб’ячі долоні в шкіряних рукавичках.

Добре, що на хвилинку відволіклася, тому вчасно не зреагувала на звуковий вибух в коридорі.

- Вітаємо, - загорлали мої доньки й кинулися обіймати.

- З чим? – геть не розумію нічого. – Обережно, я холодна, можете захворіти.

- Мамо, на тебе чекає сюрприз, - Аллочка зазирає в очі й таємниче посміхається.

- Сподіваюсь приємний?

- Ходімо до вітальні, - Каринка не відпускає мою руку. – Побачиш.

Те що я побачила у вітальні, дійсно змусило сторопіти. В очі кинулися червоні троянди на високих ніжках у кришталевій вазі, що стояла на столі в центрі кімнати. На білій скатертині з тонким рожевим мереживом,  розташувався святковий сервіз. Страви, ймовірно ресторанні, парували в широких тарілках.

Перед очима розпливлася, наче пляма, картинка з ресторану. Такі ж білі скатертини, тарілка зі спагеті на столі у дівчини й пуховик на вішаку в гардеробній.

- Тато, давай сюрприз, - Аллочка відчепилася від мене й побігла до Юрка, якого я відразу й не помітила. Той стовбичив біля мікрохвильовки та приємно посміхався.

- Один сюрприз вже пережила, - повільно знімаю плащ і кидаю на крісло. – Сподіваюся, що…

- Мамо, приміряй, - Аллуся біжить до мене з оксамитовою коробкою червоного кольору. – Це татко купив.

- І що ж тут? - відкриваю коробку, очі сліпить золоте намисто з ніжними краплинами діамантів. Думаю, що не такий уже й поганий вечір. Принаймні, зараз відчуваю себе королевою. Не можу відірватися від прикраси. Давно Юрко не дарував подарунки. Дивно, чому така щедрість? Щось гучно гепнулося на підлогу, я відволікаюся, скошую погляд у бік чоловіка. Мабуть в моїх очах відобразився блиск діамантів, бо Юрко відразу пожвавішав та поспішив до мене, розставляючи руки для обіймів.

- А татусеві поцілунок?

Цілую в духмяну щоку: губи торкаються шкіри, відчуваю солодкий присмак, ніс уловлює тонкий аромат одеколону. Його руки, теплі та нижні пригортають до себе. Тільки в обіймах цього чоловіка я відчуваю себе захищеною й коханою. Так обіймав батько, лагідно та міцно. Яка я щаслива! І бачила всіх недоброзичливців у труні в білих капцях. У нас нормальна родина, у мене гарний чоловік. На що тільки не підуть заздрісники. Цур їм, пек їм!

- Люба, прошу до столу, - голос у Юрка оксамитовий, приємний, який завжди мав на мене майже гіпнотичний вплив. – Зараз приллємо подарунок. Дівчатка, матусі келих і шампанського.

- Дякую, мої любі, - сідаю на галантно відсунутий чоловіком стілець. Тільки тепер розумію, як зголодніла.

- Лізонько, скоштуй м’ясний тартар. Страву приготував на моє замовлення кухар особисто для тебе. Я знаю, ти полюбляєш французьку кухню. Хвилинку, зараз додам лимона та прикрашу петрушкою.

- Дякую, любий, - піднімаю келих, наповнений шампанським. Невгамовні бульбашки танцюють по янтарній поверхні, наче балерини. Вдихаю фруктовий аромат з нотками ванілі. Перший ковток особливо приємний – і вгамовую спрагу, і дарує приємні смакові відчуття. У мене був такий важкий день – випиваю келих залпом, тягнуся виделкою до петрушки, яка стирчить із круглої формочки з тартаром.

- Мамо, ми тебе чекали, чекали, аж заморилися чекати, - Аллуся набила повний рот їжі та намагалася прожувати.

- Доню, не поспішай, - Юрасик любо подивився на молодшеньку. – І для вас, любі дівчатка, я у мене подарунок. Тримайте.

- Що це, долари? – Аллуся потягнулася до купюри брудними пальчиками.

- Так, вам по сто, а мамі тисяча.

- Вау, - Карінка швидко схопила купюри й сунула в кишеню джинсів.

- Лізонько, можливо з’їздиш кудись? Незабаром Новий рік.

- Тато, ми хочемо з тобою поїхати, - Аллуся так і не прожувала їжу.

- Донечко, у татка багато справ, - Юрко витяг гаманця і почав копирсатися в ньому.

- Навіть на Новий рік?

- Так, так. Але завтра можу відвести вас до бабусі, яка також мріє про подарунки.

- Я не поїду, - Карінка відсунула пусту тарілку. – У мене уроки.

- А я хочу. У бабуся такі кумедні козлики, вони бігають по квартирі та мукають.

- Мукають корови, - Карінка підвелася.  – Дякую, я до себе.

- Тато, візьмеш мене?

- Ой, - виделка вислизає у мене з пальців, - детектив!

- Де?

- В гаражі!