12

Ніколи Оксана так не чекала ранку. Ще ввечері установила будильник на шосту годину, але спала уривками й, остаточно прокинувшись, метнулася до годинника. Слава богу, п’ять тридцять дві. Валятися в ліжку не було сенсу. Накинув халат, попрямувала до кухні, готувати сніданок.

І ось вона вже летить до трамвайної зупинки. Перший робочий день, як млосно й лячно на душі. А головне - зустріне Владислава, скаже йому… Оксана не могла підібрати слів, але яке це має значення? Очі скажуть все, а він у відповідь візьме за руку й поведе до щасливої країни кохання.

Трамвай зупинився, Оксана влетіла в салон, впала на синє потерте сидіння. Прохолодне яке. Потрібно було довшу куртку вдягти, але та стара й затягана. Штучну шкірянку, яка зараз на ній і рипить при кожному русі, подарувала Валентина. Подруга запевнила, що такі куртки моднячі в цьому сезоні. Оксана прагнула мати вигляд відповідний статусу. Вона ж тепер дівчина сина боса.

Час до місця роботи, який раніше здавався довгим і нудним, пролетів, наче мить.

Ліфт доніс до необхідного поверху, розкрив дзеркальні двері, і вона ступила в інший світ, яскравий, хвилюючий та жаданий. Залишилося пройти коридор, увійти в офіс і зустрітися з ним, найкращим хлопцем у світі, її коханим.

Вона повільно йшла коридором, прислухаючись до тиші. Зупинилася біля кабінету директора, навіть торкнулася пальцем прохолодної таблички й легенько погладила. Швидше за все, Владислав працює разом з батьком. Хоча в кабінеті один письмовий стіл? Яка різниця. Ледве стримавши бажання смикнути за ручку й зазирнути в середину, Оксана постояла біля дверей і, зітхнувши, пішла далі. В офісі наче всі вимерли, жодної душі. Де шукати Владислава? А, можливо, він взагалі тут не працює?

  Оксана увійшла в свій кабінет. Як вона забула, що доведеться терпіти присутність Анжеліки Вадимівни. Від запаху поту та дешевих парфумів заклало ніс, це ж треба так смердіти. Як би натякнути цій пишній пані, що потрібно користуватися дезодорантами?

- Доброго ранку, - на одному подиху промовила Оксана і, не зачинивши двері, пройшла до свого робочого місця.

- Привіт, дорогенька, - головна бухгалтерка відірвалась від монітора. – Щось у тебе чорні кола під очима. Погано спала?

- Ні, дякую, - Оксана вийняла вологу серветку та витерла пил зі стільниці. – Гарно виспалася, навіть снилися приємні сни.

- Міцні в тебе нерви. А ось я перед першим робочим днем дуже хвилювалася і всю ніч бігала до туалету, тому що ввечері випила дві чашки трав’яного настою, - жінка підвелася й Оксана з острахом подумала, що зараз та підійде до неї. Від нудоти запекло в грудях.

Але бухгалтерка попрямувала до кавоварки. Натиснула на кнопку, машина задзижчала і кволо видихнула піною в стаканчик.

- Знову зламалася. Прийдеться йди в кафетерій.

- Я можу сходити, - Оксана аж вистрибнула із-за столу. -  Це той, що за рогом?

- Навіщо так далеко бігти? У нас в офісі є приміщення для перекусу, яке ми називаємо «кафетерій». Невеличка кухня з усіма прибамбасами. Якщо твоя ласка, принеси кави. Користуватися кавомашиною вмієш? Раптом не розберешся, гукай програміста Толіка, він в тому ж приміщенні сидить за скляною перегородкою. Відразу впізнаєш хлопця. Має руде волосся і таку ж руду куцу порідку.

- Добре. А куди йти?

- Уздовж коридора до упору. В останні двері й заходь.

 Оксана вилетіла з кабінету, наче пташка з клітки. В очах затанцювали плями, після світлого приміщення потрапила в темний коридор. Чому тільки одна лампа денного сяйва працює? А це що за тінь в кінці коридора? Невже Владислав? Аж долоні спітніли від радості. Прискорив ходу, вона вдивлялась в розмитий силует. Це ж Юрій Олександрович! Зрозуміла, коли була в двох кроках від нього. Не тікати ж від боса?

- Добрий день, - луна, наче дзвіночок задзенчала між стін.

- Оксано, сонечко моє, - бос обійняв за плечі, - як справи?

- Добре, - рука Юрія Олександровича була важка і гаряча. Оксана ледве подолала бажання скинути її зі спини.

- Ходімо до мене, розкажеш, - на біду вони стояли саме біля кабінету боса.

- Та я йду каву пити, - промимрила Оксана.

- Що ти кажеш? – Юрій Олександрович відчинив двері, смужка сонячного світла упала на його чорні блискучі туфлі й її нечищені чоботи. Оксана швидко крокнула всередину.

- Як м’якенько, - бос плюхнувся на софу, рукою гладячи білу кудлату шкуру баранчика, запрошуючи Оксану сісти поруч.

- Ні, дякую. Я на стілець сяду.

- Та я ж не кусаюсь.

- Угу, - стілець під Оксаною здавався розпеченим.

- Добре, - бос підвівся й попрямував до робочого столу. Оксана роздивилася, яка важка й широка у нього задня частина тіла. Владик не такий. Він стрункий і підтягнутий.

- Оксано, - бос надів окуляри  і втупився в аркуш паперу, - ти думаєш у нас працювати?

- Звичайно.

- А навчання в університеті?

- Навчання? – бос нагадав про невирішену проблему, й у Оксани аж дух забило від хвилювання. – Що ж робити?

- А нічого. Підійти до мене й поставити підпис в документі. Я все вирішив. Мій старий друг - ректор університету, в якому ти навчаєшся. Я домовився, щоб тебе перевели на індивідуальне.

- Дякую, - очі Оксани заблищали, наче вона побачила святого, - дякую. Щиро дякую.

- Послуга за послугу.

- Так.

- Сьогодні ти зі мною йдеш до ресторану.

- Коли?

- Увечорі.

- Але я не можу. Сина ні з ким залишити й сестра хвора.

- Це не серйозно, - бос кинув папір на стіл.

- Добре, я домовлюся з подругою, щоб вона посиділа з малим, - в цю мить Оксана була ладна на все, тільки б бос не сердився.

- Тоді о восьмій годині вечора мій водій заїде за тобою.

- Гаразд, - Оксана рвучко підвелася, стілець захитався і впав. Нахилившись, схопила за ніжки і обережно поставила. Поправив спідницю, повернулася до Юрія Олександровича, щоб попрощатися, але слова застрягли в горлі. Оцінюючий погляд, що розглядав її з низу до верху, примусив відчути жар в тілі, щоки почервоніли від збентеження.