Мій коханий

12

Ніколи Оксана так не чекала ранку. Ще ввечері установила будильник на шосту годину, але спала уривками й, остаточно прокинувшись, метнулася до годинника. Слава богу, п’ять тридцять дві. Валятися в ліжку не було сенсу. Накинув халат, попрямувала до кухні, готувати сніданок.

І ось вона вже летить до трамвайної зупинки. Перший робочий день, як млосно й лячно на душі. А головне - зустріне Владислава, скаже йому… Оксана не могла підібрати слів, але яке це має значення? Очі скажуть все, а він у відповідь візьме за руку й поведе до щасливої країни кохання.

Трамвай зупинився, Оксана влетіла в салон, впала на синє потерте сидіння. Прохолодне яке. Потрібно було довшу куртку вдягти, але та стара й затягана. Штучну шкірянку, яка зараз на ній і рипить при кожному русі, подарувала Валентина. Подруга запевнила, що такі куртки моднячі в цьому сезоні. Оксана прагнула мати вигляд відповідний статусу. Вона ж тепер дівчина сина боса.

Час до місця роботи, який раніше здавався довгим і нудним, пролетів, наче мить.

Ліфт доніс до необхідного поверху, розкрив дзеркальні двері, і вона ступила в інший світ, яскравий, хвилюючий та жаданий. Залишилося пройти коридор, увійти в офіс і зустрітися з ним, найкращим хлопцем у світі, її коханим.

Вона повільно йшла коридором, прислухаючись до тиші. Зупинилася біля кабінету директора, навіть торкнулася пальцем прохолодної таблички й легенько погладила. Швидше за все, Владислав працює разом з батьком. Хоча в кабінеті один письмовий стіл? Яка різниця. Ледве стримавши бажання смикнути за ручку й зазирнути в середину, Оксана постояла біля дверей і, зітхнувши, пішла далі. В офісі наче всі вимерли, жодної душі. Де шукати Владислава? А, можливо, він взагалі тут не працює?

  Оксана увійшла в свій кабінет. Як вона забула, що доведеться терпіти присутність Анжеліки Вадимівни. Від запаху поту та дешевих парфумів заклало ніс, це ж треба так смердіти. Як би натякнути цій пишній пані, що потрібно користуватися дезодорантами?

- Доброго ранку, - на одному подиху промовила Оксана і, не зачинивши двері, пройшла до свого робочого місця.

- Привіт, дорогенька, - головна бухгалтерка відірвалась від монітора. – Щось у тебе чорні кола під очима. Погано спала?

- Ні, дякую, - Оксана вийняла вологу серветку та витерла пил зі стільниці. – Гарно виспалася, навіть снилися приємні сни.

- Міцні в тебе нерви. А ось я перед першим робочим днем дуже хвилювалася і всю ніч бігала до туалету, тому що ввечері випила дві чашки трав’яного настою, - жінка підвелася й Оксана з острахом подумала, що зараз та підійде до неї. Від нудоти запекло в грудях.

Але бухгалтерка попрямувала до кавоварки. Натиснула на кнопку, машина задзижчала і кволо видихнула піною в стаканчик.

- Знову зламалася. Прийдеться йди в кафетерій.

- Я можу сходити, - Оксана аж вистрибнула із-за столу. -  Це той, що за рогом?

- Навіщо так далеко бігти? У нас в офісі є приміщення для перекусу, яке ми називаємо «кафетерій». Невеличка кухня з усіма прибамбасами. Якщо твоя ласка, принеси кави. Користуватися кавомашиною вмієш? Раптом не розберешся, гукай програміста Толіка, він в тому ж приміщенні сидить за скляною перегородкою. Відразу впізнаєш хлопця. Має руде волосся і таку ж руду куцу порідку.

- Добре. А куди йти?

- Уздовж коридора до упору. В останні двері й заходь.

 Оксана вилетіла з кабінету, наче пташка з клітки. В очах затанцювали плями, після світлого приміщення потрапила в темний коридор. Чому тільки одна лампа денного сяйва працює? А це що за тінь в кінці коридора? Невже Владислав? Аж долоні спітніли від радості. Прискорив ходу, вона вдивлялась в розмитий силует. Це ж Юрій Олександрович! Зрозуміла, коли була в двох кроках від нього. Не тікати ж від боса?

- Добрий день, - луна, наче дзвіночок задзенчала між стін.

- Оксано, сонечко моє, - бос обійняв за плечі, - як справи?

- Добре, - рука Юрія Олександровича була важка і гаряча. Оксана ледве подолала бажання скинути її зі спини.

- Ходімо до мене, розкажеш, - на біду вони стояли саме біля кабінету боса.

- Та я йду каву пити, - промимрила Оксана.

- Що ти кажеш? – Юрій Олександрович відчинив двері, смужка сонячного світла упала на його чорні блискучі туфлі й її нечищені чоботи. Оксана швидко крокнула всередину.

- Як м’якенько, - бос плюхнувся на софу, рукою гладячи білу кудлату шкуру баранчика, запрошуючи Оксану сісти поруч.

- Ні, дякую. Я на стілець сяду.

- Та я ж не кусаюсь.

- Угу, - стілець під Оксаною здавався розпеченим.

- Добре, - бос підвівся й попрямував до робочого столу. Оксана роздивилася, яка важка й широка у нього задня частина тіла. Владик не такий. Він стрункий і підтягнутий.

- Оксано, - бос надів окуляри  і втупився в аркуш паперу, - ти думаєш у нас працювати?

- Звичайно.

- А навчання в університеті?

- Навчання? – бос нагадав про невирішену проблему, й у Оксани аж дух забило від хвилювання. – Що ж робити?

- А нічого. Підійти до мене й поставити підпис в документі. Я все вирішив. Мій старий друг - ректор університету, в якому ти навчаєшся. Я домовився, щоб тебе перевели на індивідуальне.

- Дякую, - очі Оксани заблищали, наче вона побачила святого, - дякую. Щиро дякую.

- Послуга за послугу.

- Так.

- Сьогодні ти зі мною йдеш до ресторану.

- Коли?

- Увечорі.

- Але я не можу. Сина ні з ким залишити й сестра хвора.

- Це не серйозно, - бос кинув папір на стіл.

- Добре, я домовлюся з подругою, щоб вона посиділа з малим, - в цю мить Оксана була ладна на все, тільки б бос не сердився.

- Тоді о восьмій годині вечора мій водій заїде за тобою.

- Гаразд, - Оксана рвучко підвелася, стілець захитався і впав. Нахилившись, схопила за ніжки і обережно поставила. Поправив спідницю, повернулася до Юрія Олександровича, щоб попрощатися, але слова застрягли в горлі. Оцінюючий погляд, що розглядав її з низу до верху, примусив відчути жар в тілі, щоки почервоніли від збентеження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше