Нарешті автомобіль в’їхав на головну вулицю міста, вже недалеко її будинок. Дивно, Юрій Олександрович навіть не спитав дорогу, але віз впевнено та звернув в необхідний провулок. Звідки знає адресу? Хоча спитати Оксана не наважувалася, бос незадоволено сопів за рулем й Анжеліка Вадимівна зачаїлася. Відмовлятися від пакета з їжею було незручно. Дратувати зайвий раз начальника й дня не попрацювавши? Коли машина опинилася біля під’їзду, Оксана подякувала і, схопив пакет, майже вистрибнула з машини. Двері в під’їзд відчинені, з підвала, як завжди, тхне цвіллю та сирістю. Але зараз це був божественний запах, нарешті, вона повернулася додому. Спиною відчувала, за нею спостерігають, тому прийшлося зібратися духом і, розвернувшись, посміхнутися. Світ від лампочки, що горіла на стовпі, не досягав автомобіля, тому Оксана не зрозуміла, побачили її посмішку чи ні, й на всякий випадок помахала рукою.
Пірнув у під’їзд, з полегшенням видохнула. Можна розслабитися. Ну і важучий пакет. Оксана тягла його на витягнутій руці, бо гострі кінці чіплялися за сукню, висмикуючи нитки. Перестрибуючи через сходи, молилася, щоб Валентина не пішла додому. Уява малювала неприємну картину: її син вештається по кімнатах, перечіпляючись через ноги п’яних дідуся й бабусі, що валяються на підлозі. Сестра хрипе від безсилля в мокрому ліжку. В одну мить Оксана на другому поверсі, вихоплює з кишені ключи та вривається в житло.
Двері б’ють о м’яку перешкоду.
- Оксанко, мать твою. Вбити хочеш?
- Валентино!
- Та не репетуй. Всі сплять, - подруга просунула руку в другий рукав куртки й застібнула блискавку.
- Дякую, - Оксана обняла Валентину та поцілувала в щоку. – Дякую, що дочекалася.
- Ми ж домовились, - натягуючи шапку, подруга скоса подивилася на неї:
- Відчуваю, ти мені хочеш щось розповісти.
- Пішли на кухню, кави поп’ємо.
- Я вже вділася, так що ходімо до мене. За своїх не переймайся. Всі нагодовані та сплять міцним сном. Що в пакеті? Закуска? Бери з собою, під горілочку за милу душу.
- Зачекай, я переодягнуся.
- Давай, тільки швидше.
Хвилин за десять вони вже сиділи на кухні в квартирі Валентини та пили каву з порцелянових чашок, які були такі маленькі, що палець ледве входив в тонке вушко ручки.
- Два ковтка, і кави немає, - Валентина відкусила рівними зубками шматок лосося, декілька крапель олії впали з вилки на стіл. – Блін, тільки скатерть замінила.
- А мені тільки два ковтка і треба. Наїлася, напилася. Не розумію, навіщо Юрій Олександрович пакет з продуктами нав’язав?
- Радій, що такий переживательний шеф попався, - хіхікнула Валентина. – Підгодовує.
- Мені навіть соромно. Наступного разу скажу йому в вічі, що я не жебрачка й пришла працювати, а не отримувати подачки.
- Знаєш приказку: дають – бери, а б’ють – біжи. Живи за цим принципом і буде тобі щастя.
- Я так не можу. До речі, Валентино, а ти сьогодні не працюєш?
- Ні, по четвергам у мене Степан Степанович, а в нього зараз позачергове засідання. Він гроші на карточку скинув, компенсував простій. Дивлюсь я на тебе, Оксанко, дивна ти якась. Світишся наче з середині. А ну колися, щось сталося на вечірці?
- Валюхо, я закохалася.
- Невже в Юрія Олександровича?
- Чур тобі, він же старий.
- Що ти розумієш в чоловіках?
- Валю, я зустріла неймовірного чоловіка. Він такий… такий…
- Ну який? – в очах подруги застрибали бісики.
- Хороший.
- І все?
- В нього класна фігура, а очі…Вони такі добрі.
- Так, бачу втріскалася по самі вуха. Тільки мимриш, нічого путнього не розказуєш.
- Я з ним переспала, - бовкнула Оксана і зашарілася.
- От навіжена. Коли ти встигла?
- Сама не розумію, як це вийшло. Йшли ми до машини, попили кави, чи не попили…
- Так ви в машині?
- Угу.
- Жесть, - Валентина закинула добрий шмат ковбаси до рота й почала жувати.
- Ти мене засуджуєш? - Оксана відчувала провину й, з завмиранням серця, спостерігала, як подруга пережовує ковбасу.
- Слухай, я так і вдавитися можу, - Валентина зробила добрий ковток мінералки прямо з пляшки. – Я рада за тебе. Бачу дорослішаєш на очах. Запам’ятай: ніколи не відмовляйся від задоволення. А що за хлопчина, кур’єр чи програміст?
- Син Юрія Олександровича.
- Боса?
- Так.
- Ну тоді, подруга, знімай рожеві окуляри. Навряд чи ти в нього єдина. Вони паничи такі непередбачувані та непостійні. Був у мене колись… Оксанка, та не переймайся ти так, не плач. Вибач, бовкнула дурню. Можливе він гідний чоловік, твій хлопець. Як його звуть?
- Владислав.
- Завтра підеш на роботу, побачишся з ним. Пригорне він тебе до серця, як я. Ось так, - Валентина сіла біля Оксани, обняла і поцілувала в маківку. – Все буде добре, а як не буде, змусимо.
Оксані вірила, що хлопець, якого зустріла на вечірці, незвичайний. Він не такий як усі, він інший. Слова подруги про панича були образливі й шкрябали серце, але Валентині вона пробачає. Та не вірила в кохання, тому що постійно в нього грала. Вона не шанувала чоловіків, які були статистами в довгограючому серіалі, що тягнеться день у день. Шкода подругу, яка ніколи не відчувала справжнього кохання, пристрасного палкого, такого як у неї. Оксана витерла сльози й поблажливо поцілувала Валентину в гарячу щоку.
#10205 в Любовні романи
#3983 в Сучасний любовний роман
#2296 в Жіночий роман
Відредаговано: 14.02.2021