10

Вийти з офісу та потрапити до ліфту, не така й легка справа. Нескінченний лабіринт коридорів, сірі двері без табличок, однакові, наче пластилін в коробці. Круглі лампочки денного сяйва визирали з пластикових кишень, на стінах білі пластикові панелі й повітря, важке та неприроднє, наче знаходишся в закритій бляшанці.

 Ось, нарешті, й ліфт. Срібні дзеркально чисті двері, сканують тих, хто наближається до кабіни, і передають спотворене зображення. Хоча, Оксана знаходилася в доброму гуморі та навіть посміхнулася своєму відображенню. А чому не радіти? В кишені сто доларів. Це майже три тисячі гривень. Скільки необхідних речей можна придбати. Але головне, заплатити комунальний борг.

Юрій Олександрович дав гроші за місяць уперед, отже її беруть на роботу без випробувального терміну.

 Двері ліфта відчинилися, і Оксана ступила на яскраву підлогу, наче королева. Вона буде працювати в цьому супер-пупер діловому центрі, де ведуться серйозні переговори та складаються міжнародні угоди, де працюють прекрасні люди. Пригадала Юрія Олександровича й натиснула срібну стальну кнопку з цифрою «1». Яка душевна та добра людина. Оксана ніколи не відчувала батьківської уваги, турботи й тому розчулилася до сліз. Під крилом директора буде тепло та затишно. Напевно, ніхто не скривдить. Мігер на фірмі достатньо, взяти цю Анжеліку Вадимівну. Якої вона думки про себе! Пихата та кокетлива. Юрія Олександровича пишним бюстом спокушала. Дивитися соромно.

 На першому поверсі Оксана знайшла пункт обміну, отримала гривні за сто доларів і направилася до тролейбусної зупинки. Тепер вона може дозволити собі купити квиток.

 У дверей під’їзду ще здалеку побачила Валентину. Та стояла за кущами біля вікон, наче ховалася, але яскрава куртка червоніла прапором. Оксана добре знала цю куртку. Валентина надягала її, коли виходила покурити.

- Привіт, студентка, - махнула рукою та.

- Привіт.

- Що вже закінчилися заняття?

 - Для мене так. Я на роботу влаштувалася, - Оксана підійшла до подруги й стала з підвітряного боку, щоб не вдихати сигаретний дим.

- Ти кинула універ? – тоненькі брови Валентини поповзли до двох зморшок, що утворилися на чолі.

- Ні, переходжу на індивідуальне.

 - А так можна?

- Поки що не знаю.

- Ну ти, мать, даєш, - Валентина зробила глибокий затяг. Фільтр на сигареті зашипів, довга трубка попелу звалилася на куртку. – Ой, блін.

- Нарешті ти викинеш цю куртку, Валю. Кожна собака її вже знає.

- Не можна. Це мій талісман, - Валентина блиснула очима. – Вона мені життя врятувала.

- Куртка?

- Так. Уяви, вчора ввечері вламується  до квартири Абрамович. Я тільки дітей помила та спати повкладала, а сама біля телевізора на дивані розтяглася. Думала, хоч відпочину від малих, комедію по Інтернету подивлюся. Тут бахкають в двері, наче вибивають. Прийшлось відчинити, щоб дітей не побудили. Абрамович мене хопає, якийсь мужчинка стальні браслетки на руки чіпляє. Весела комедія почалася. Обіцяли менти, начебто в обіз’яннику мені буде ще веселіше. Ледве вмовила їх, щоб дозволили вдітися. Так вони куртку цю з вішака схопили та мені капюшоном на голову начепили. Добре хоч на машині з мігалками підвезли, а то довелося б по холоду через усе місто до відділка тащитися.

- Швидко тебе відпустили.

 - Так усе розрішилося. Уявляєш, хотіли на мене вбивство повісити. Буцімто я когось народила та задушила. Нісенітниця якась. Вранці відвезли до гінекологши, дякую хоч наручники зняли, а то як би я на крісло залізла? Тьотці відразу сказала, що статевим життям живу і цього не скриваю, але народжувати не збиралася. Мені двох спиногризів досить. Та поставила печатку в документі, що я нікого не народжувала. Я хотіла цю бумажку Абрамовичу до лоба приклеїти. Ну чого він до мене причепився? Я ж йому плачу, все як треба. Кожного місяця.

- Не переймайся. Головне, відпустили.

- Так, дякуючи цій куртці.

- Гаразд, повірю. А діти з ким залишилися?

 - Викликали якусь бабуську. Та в сусідньому домі горілку жене, менти її кришують.

- Як усе складно, - Оксана пожаліла, що не вділа шапку. Вітер із-за рога дошкуляв холодними обіймами.

- Ти вже на сьогодні вільна? – Валентина накинула на голову капюшон. – Може посидимо у мене, каву поп’ємо?

- Навряд чи, справ багато. Завтра в ресторан іду «Два пінгвіна». Знаєш такий?

- Вау, Оксанка. Це ж крутий ресторан. У тебе робота з ним пов’язана?

- Можна сказати, що так. Завтра ввечері ювілей організації, в якій я буду працювати. Відзначають в цьому ресторані. Директор мене також запросив. Буду вливатися в колектив.

- Небідна у вас організація, якщо в такому ресторані святкують, - Валентина примружила очі. – Що вдягнеш?

- Не знаю, - Оксана вирішила не говорити про сто доларів, що отримала від директора. До наступної зарплатні далеко, жити ще місяць треба, й борги сплатити. Не може вона бездумно витрачати гроші на лахи. – Не знаю.

- Слухай, ходимо до мене, щось підберемо. Я маю гарну вечірню сукню відомого бренда, Білосніжка мені перепродала. А вона знається на моді і всього двічі сукню вдягала. Як ти ставишся до чорного кольору?

- Він мані пасує.

 - А чоботи? Який у тебе розмір?

- 38

- Шкода, в мене 39. Зараз в чаті напишу. Можливо, хтось із дівчат позиче на вечір. Зачіску де будеш робити? В перукарні чи сама?

- Ще не думала.

- Зачіска – це головне, - Валентина набирала повідомлення на мобільному. – Повір мені як спеціалісту в цій справі. О, Ірма написала, що має гарні чобітки. Фотку зкинула. Дивись, підійдуть?

 - Гарні. А Ірма в Естонії живе?

- На площі Перемоги, дурненька.

 - А чому Ірма?

- У нас таке не запитують. Кожен називає себе як хоче. Так, ось Ельвірка написала, що може завтра до тебе забігти, зачіску зробити. Вона в перукарні працює. О котрій годині в тебе вечірка?

- О восьмій.