9

Нарешті екран телефону засвітився. Оксана відшукала номер, з якого нещодавно дзвонили. Натиснула кнопку, з завмиранням прислухаючись до гудка виклику. Почувши вмикання, піднесла слухавку до вуха.

- Алло, алло, ви мені нещодавно телефонували, - вона намагалася не виказувати хвилювання.

- Так. Оксана Безверха? Нам потрібен економіст, досвід роботи необов’язковий. Приступати до виконання обов’язків можете хоч зараз. Якщо ви згодні, чекаємо на вас. Записуйте адресу, – приємний голос лився з трубки, наче мед.

- Вибачте, але хто вам рекомендував мене?

- Я головний бухгалтер, - жінка озвучила назву підприємства, але Оксана від хвилювання  пропустила повз вуха, – запрошую вас по проханню нашого директора Юрія Олександровича Макухи.

- Не знаю такого.

- Дівчино, повірте, якщо запрошує директор, це дорогого вартує. Згадайте, можливо, ви вже перетиналися з ним, або вас хтось порекомендував.

- Порекомендував? – Оксана пригадала натяки Світлани Іванівни, стосовно змін в її житті. Це ж син бабці. – Ви знаєте, пригадую. Дійсно я знайома з директором. Диктуйте адресу, а краще скиньте мені на «Вайбер».

- Добре. Коли ви можете під’їхати?

- Ой, не знаю…

- Дівчино, раджу вам не зволікати. Не щодня пропонують гарне місце.

- Добре, я скоро буду, - Оксана ще не знала точної адреси, тому не поспішала озвучувати час прибуття. Доведеться йти пішки – грошей на транспорт немає.

 Повідомлення прийшло негайно. Офіс організації знаходився в одному відомому культурно-діловому центрі. Оксана ніколи в ньому не була, але як дістатися до центру знала. Це зовсім не далеко, хвилин п’ятдесят пішки. Пощастило ж їй працювати в крутому офісі, кожного дня входити в комплекс, який немає аналогів у світі, насолоджуватися вишуканістю та багатством інтер’єру. Вона про таке й не мріяла.

 Але що ж вдіти? Потрібно відповідати статусу. Діловий костюм саме те. Оксана відкрила шифоньєр. Чорну спідницю і білу сорочку вона знайде. З піджаком напряг. Хоча можна й без нього. В офісі має добре працювати опалення. Залишилося помити волосся, припудрити носик і вперед.

Як і припускала Оксана до комплексу вона дісталася майже за п’ятдесят хвилин. Піднявшись по сходах, опинилася біля скляних дверей, за якими вгадувалися мармурові стіни. Двері роз’їхалися, і Оксана увійшла в невідомий приголомшливий вимір. Охоронець, що стояв біля стіни, кинув пронизливий погляд і відвернувся. Оксана з цікавістю роздивлялася інтер’єр. Прольоти стін зроблені у вигляді фасадів відомих будівель міста. Як проголомшливо. Оксана минає сувенірні магазини, кафе, творчі майстерні, туристичні агентства, відділення банку. Де ж клятий ліфт? У повідомленні, що надіслала бухгалтерка, згадувався ліфт С. Мабуть, заблукала. Чоботи ковзають по дзеркальній підлозі, ярке світло сліпе очі. Люди неспішно проходять повз, ллються тихі розмови. Здавалося, всі дивляться на неї й хитають головами. Що ця незграба робить у святому місці?

Де ж цей клятий ліфт? Нарешті. Оксана зупинилася перед сяючими сріблом стальними дверями. На стіні висить вказівник, в якому мілким шрифтом написані організації та офіси, що розташовані починаючи з п’ятого поверху по двадцять другий. Оксана невпевнено натискає кнопку виклику ліфта. Двері відразу відчинилися, запрошуючи в дзеркальну кабіну. Здавалося, від блиску і чистоти повилазлять очі. Мабуть, на блискучу срібну підлогу можуть ступати тільки пані в кришталевих черевичках. Колись і вона буде поправляти вишукану зачіску перед цим великим в ріст дзеркалом і ховати «Айфон» в брендову сумку. А зараз боялася глянуть на себе, щоб не зіпсувати настрій перед серйозною подією.

Ліфт плавно дістався до сімнадцятого поверху. Двері безшумно випустили її в невідомий і лячний світ. Довелося довго йти по коридору, поки не побачила яскраву вивіску, що висіла на металевих срібно-сірих дверях. Поправив спідницю, смикнула ручку на себе. На рецепшені нікого не було, тільки білосніжна чашка кави на столі. Оксана заклякла на місці, спостерігаючи як парова хмарка витягується з чашки й розпливається в повітрі. Запах свіжозвареної кави заспокоював.

- Йдіть прямо по коридору, потім заходьте в перші двері наліво, - пролунав жіночий голос зверху, майже з даху. Оксана підняла голову і побачила маленьку коробочку, з червоним оком, що блідо світилося.

- Добре, - вона попрямувала по коридору, на ходу знімаючи куртку. Двері відчинені, за ними тиша, яка наче запрошувала всередину. Оксана легенько надавила плечем і ввійшла.

Пахло новими меблями й розпеченим пластиком. За столом біля вікна сиділа жінка з волоссям ярко червоного кольору і зосереджено вивчала папери. Добру половину тіла загороджував монітор комп’ютера, але пухлу ручку, що тримала листок і просвічувалась, наче янтар, в ярких проміннях сонця, було добре видно.

 - Проходьте, - рука поклала листок, шкрябнув по стільниці довгими червоними нігтями. З-за монітора визирнуло кругле жіноче обличчя, на якому виділялися великі, обведені чорним, очі з блакитними тінями. Пухлі червоні губки склалися в букву «о», друге підборіддя торкнулося білої шиї. – Оксано? Дуже приємно. Бачите вільний стіл? Сідайте, не соромтеся. Тепер це ваше робоче місце.

Жінка підвелася й вийшла назустріч. Оксана помітила, як коливаються її повні груди в глибокому вирізі та опустила очі.

 - Я, Анжеліка Вадимівна, головний бухгалтер. Будемо працювати разом в цьому кабінеті. Наша економістка пішла в декретну відпустку і нам конче потрібен спеціаліст. Яка у вас освіта? Так, згадала. Ви ще навчаєтеся на п’ятому курсі. Але ж незабаром закінчите? Ми вас беремо. Ось копія заяви, - жінка нахилилася до неї, в ніс ударила потужна хвиля сильних парфумів і пота. Оксана затамувала подих. – Ось аркуш паперу. Пишіть заяву. Ручку візьміть в верхній шухлядці.

  Повернувшись до свого столу, бухгалтерка відсунула комп’ютер і всілася на стілець. Оксана потилицею відчувала, що та за нею спостерігає, від чого плутались думки та тремтіла рука. Нарешті дописала останній рядок і акуратно поклала ручку на листок із заявою.