8

- Так Porsche Cayenne – це крута тачка, - відкриваю дверцята та сідаю на кремове сидіння водія. Шкіра приємно заскрипіла.

- Дизайн і функціональність на висоті, - моя подруга Валерія вміщується поруч, прикриваючи ніс серветкою. - Ну і смердить. Не люблю нові машини.

- А скільки кнопок, як в літаку. Я, мабуть, ніколи не навчуся керувати цією красунею.

- Хай Юрко найме водія. Хоча тобі потрібно навчитися керувати. Навіщо зайві очі та вуха.

- Не знаю, - я поклала руки на кермо. – Страшно. Вона така велика і блискуча, наче музейний експонат. Боязко навіть рушити з місця.

- Звикнеш, - подруга розстібнула ґудзик на хутряній леопардовій шубці, який стискав натиск пишних грудей. – Я, до речі, дуже довго вчилась, а тепер ганяю, наче Шумахер в найкращі роки.

- Скільки пам’ятаю, ти завжди за рулем. Водійка вправна, - намагаюся легенько покрутити кермо. - Навчиш?

- Ні, я – нервова, - Валерія обережно відчіпляє біле пасмо волосся з довгих вій. -  Лаюся і кусаюся. Наймеш інструктора й катайся з ним хоч кожен день.

- Мабуть, так і зроблю, - повертаю до себе дзеркало і вдивляюся  в обличчя. Освітлення в салоні яскраве, мабуть сяйва додає золотаво кремовий колір оббивки. – Ввечері відвідаю косметолога, щось шкіра тьмяною стала.

- Я тільки від майстерки, - Валерія відкинула густе біле волосся, яке блискучим віялом розсипалось по підголовнику. – Спочатку ультразвук, потім мезотерапія і на завершення – альгінатна маска. Як? Зацени?

- Скільки вам, панночко, років? Сімнадцять чи вісімнадцять?

- Шістнадцять, - очі Валерії заблищали. – До речі, вчора губи скоректувала, тому посміхатися не можу.

- Як там твій кавалер? – уважно роздивляюся шкіру на обличчі подруги. Дійсно жодної зморшки, молодиця позаздрить. – Арсеній здається?

- Застарілі відомості. Ми з ним розсталися.

- Невже? Він такий гарнюня. Гордість та надія українського футболу. Заради тебе родину кинув.

- Не будемо згадувати, - Валерія хруснула тонким пальцем з золотою каблучкою. - Чесно кажучи, він для мене застарий. Я в Греції познайомилась з Сєвою. Двадцять років - відмінний вік. Загоряється, наче сірник.

- Ти казала на Ібіцу полетиш?

 - Мені не хвилюють ліниві жирні тюлені, розбещені грошима та увагою, я хочу молодих жеребців, голодних і нестриманих. Таких не знайдеш на дорогих курортах. А Греція країна богів. Сєва неперевершений у коханні. В ліжку Геракл. Ось у тебе коли останній раз був секс?

- Ну, - намагаюся пригадати, але на згадку приходить мій білий пеньюар, шовкові простирадла і остеохондроз, на який страждає Юрко.

- Що, не пам’ятаєш? – в очах Валерії граються бісики. – А в мене дві години тому, не рахуючи ночі.

- Овва! Хоча ти жінка вільна, відкрита експериментам.

- А хто тобі забороняє?

- Забула, я заміжня?

- Кому це стає на заваді? – Валерія розстібнула пальто, під яким було надто коротка сукня. Білі круглі колінки впираються в бардачок. – Я вже від цього запаху сп’яніла. Вибираємося на свіже повітря. Що це нашої молоді не чутно? Усамітнилися в домі. Хочу поближче познайомитися з Владиславом. Коли він з Англії повернувся?

- Вчора ввечері, - відкриваю двері й обережно переношу ноги з гумового килимка на бруківку. – Один день на відпочинок, а потім занурюється в роботу. Горить бажанням допомогти батькові.

- Активний хлопець, - Валерія ефектно зачиняє дверцята автомобіля. – Мені подобаються такі.

- Сєва не образиться?

- За ті гроші, які я плачу, він заплющить очі на будь що. Де юні створіння від нас заховалися?

- Будинок великий, але думаю п’ють каву у вітальні, - ми з Валерією йдемо по доріжці між кущами червоних троянд. Дивно, вони зовсім не пахнуть. Хоча до кінця листопада важко зберегти свіжість і духмяність літа. Золотим волоссям подруги бавиться легкий вітерець, поли хутряного пальта чіпляються за колючі гілки троянд. Чоботи на прозорих каблуках вистукують по бруківці. 

 Як тільки ми ввійшли до будинку, відрази почули веселі голоси Владислава та  Ксенії, доньки моєї подруги.

- О, вони не сумують без нас, - Валерія, яка добре знала розташування кімнат, попрямувала до вітальні.

Я зупинилася в коридорі, щоб перевзутися. Чесно кажучи, втручатися в розмову дітей мені не хотілося, але тепер прийдеться. Валерія мала гарячий норов і могла набазікати казна що.

Захожу до вітальні, яка є найбільшою кімнатою в будинку. Скільки коштів я витратила на інтер’єр, згадати страшно. Добре хоч Юрчик тільки спонсорував, а не втручався.  Я дозволила фантазії розгулятися. Стиль Прованс поєднав романтику французької провінції і витонченість сучасного дизайну. Особлива гордість – камін, зроблений із натуральних матеріалів.

 Жалюзі закриті, у напівтемряві танцює полум’я в каміні. Приємний смолистий аромат наповнює кімнату. Із задоволенням вдихаю тепле духмяне повітря. Після вуличної листопадної сірості приємно потрапити в затишний куточок, де тріщать поліна і чаклує вогонь. Принюхуюсь: знову горять у каміні  хвойні поліна, від яких багато кіптяви та сажі. Я наказала садівнику розкласти в коморі деревину по купках в залежності від породи. Береза, дуб, граб. Можливо, знову щось наплутав. Сосну та ялину зазвичай використовую в якості ароматичної добавки, а не основного палива.

Поряд з каміном на стільцях з вигнутими ніжками сиділи Владислав та Ксенія. Здавалося час завмер, і тільки вогню дозволялося рухатися.

Але Валерія завжди вносила хаос в устатковане життя.

- Владислав, я рада тебе бачити! - вона понеслася до хлопця, безжально штрикаючи каблуками мої ніжні килимки бузкового кольору. – Як там старенька Англія, не загниває?

- Валерія, добрий день, - Владислав підвівся, квітчаста подушка, що лежала на сидінні, звалилася до ніг Валерії. Але та не помітила, вона цілувала хлопця в щоки.

 - Мамо, - Ксенія поставила келих з червоним віном на дзеркальний столик, - ти, як завжди, вчасно.