7

Чому дзвін будильника завжди вривається в сон на найцікавішому місці? Хоча Оксана вже й не пам’ятала, що наснилося, але, мабуть, приємне, бо прокидатися не хотілося. Розліпив очі, потягнулася до зеленого світла електронного годинника, намацала кнопку та з силою натиснула. Нарешті скажений вереск припинився. Хоча б ще хвильку полежати, одну єдину довгу солодку хвилину. Ось вони хвилинки, наче каченята, повільно йдуть один за одним дорогу, хитаючись з боку в бік. Пушисті золоті клубочки, які слідують рівненькою вервечкою. Одне, друге, третє, четверте, п’яте.

 Здавалося, вони не закінчяться ніколи. Пливуть повільно, поважно, не поспішаючи….Оксана різко відкрила очі, здригнувшись. Можливо, це не каченята уходять, а час. Так вона проспить усе на світі.

В кімнаті темно, для шостої ранку це нормально. Поруч сопить Микитка, ткнувшись головою в плече. Тепло дихання лоскоте шкіру. А що це стогін, чи здалося?  Оксана підскочила. Невже сестра гукає? Після аварії Ольга не може балакати, тільки видає звуки. В темряві немає часу шукати капці, Оксана мерщій кинулася в сусідню кімнату. Оминаючи стілець підбігла до ліжка та нахилилася над сестрою.

- Що, рідненька, - голос зрадливо тремтів, – де болить?

- У, у, у….

- Зараз увімкну світло та знайду пігулку, - Оксана торкнула холодної руки сестри. – Не буде боліти, не буде.

 Підбігаючи до вмикача, котрий раз лаяла себе за те, що не придбала нічника. Ользі було б не так лячно вночі. Вона часто просипалася від болю і не спала до ранку. Але клята економія, на сплату комунальних послуг йшла велика частина пенсії.

 Від світла сестра зойкнула і замахала руками. На підлогу полетіли пляшки з ліками.

- Все рідненька, - Оксана нахилилася до сестри, - зараз стане легше. Ковтай пігулку, а тепер водичку. Ось так, молодець. Лягай на бочок. Заплющи очі і дихай.

Разом з фізичним каліцтвом до сестри прийшла й розумова відсталість. Із квітучої вродливої жінки вона перетворилась на маленьку безпорадну дитину, заспокоїти яку могли тільки лагідний голос і  пігулки від болю.

 Але Оксані доведеться виконати ще одну важку, але вкрай необхідну роботу. Щоранку вона вивозила сестру на двір, подихати свіжим повітрям. Для Ольги це було єдина розвага, на яку сестра чекала з нетерпінням. Після вранішніх гігієнічних процедур, Оксана саджала її на візок, що стояв у кутку біля старої швейної машинки, вкривала бавовняною ковдрою і везла по коридору до вхідної двері. На цей раз зробити такі прості рухи заважала перешкода, що валялася біля порогу. Як Оксана могла забути про батька?

 Тільки тепер почула потужний храп, який в домішку з перегаром утворював огидний коктейль. В коридорі електрики не було - давно зламався вмикач, а полагодити нікому, - але розсіяне світло з кухні падало крізь скляні двері і перечіпалося об нерухоме  тіло.

- Батько, - Оксана намагалася говорити тихо, але, мабуть прийдеться волати на всю хату, щоб його розбудити, - прокидайся. Чуєш?

 Хропіння не припинялося. Як можна солодко спати в одній і тій же позі та ще на підлозі? Хоча батькові не звикати. Було таке, що біля під’їзду в кущах п’яного знаходила, або в парку під лавкою. Тут йому ще спиться, як в санаторії. Не добудишся. Прийдеться вжити кардинальних заходів. Колись вони вже подіяли.

Переступив через тіло, Оксана попрямувала до кухні, набрала в чайник холодної води з-під крану, повернулась в коридор і тоненькою цівкою вилила батькові на голову. Спочатку ніякої реакції, але поступово вода зробила свою справу. Храп припинився й батько розплющив очі.

 -Нумо, підводься, - в Оксани уривався терпець. Час спливав, а в неї ще скільки не виконаних справ. – Йди до своєї кімнати.

 Батько витер обличчя задубілими пальцями, кашлянув, щось буркнув, але покірно підвівся, хапаючись за стіну руками.

- Дорогу до кімнати не забув, чи показати?

- Сам, - батько хитався, наче з каруселі зістрибнув. – Дай води.

- Вже напився, йди лягай.

- Добре, - відказав той і поплентався до своєї кімнати.

Оксана зітхнула з полегшенням, шлях відкритий, залишилось тільки вдіти Ольгу і вперед по сходах. Можливо, хтось із сусідів допоможе перетягнути візок із сестрою вниз. Хоча минулого разу дядько Левко шмигонув повз них, наче миша. Поспішав , бідолашний, у справах.

 Після прогулянки Оксана заходилася готувати сніданок. Сьогодні він розкішний. В пакеті, що дала Світлана Іванівна, були і консерви, і колбаси, і фрукти. Смакота. Оце Микитка з Ольгою раді будуть. Треба їх добре нагодувати, а рештки заховати в своїй кімнаті. Батьки за день повиїдають все, не дивлячись на те, що поряд маленька дитина та інвалід.

- Чим тут пахне? - до кухні увійшла мати. Кінець старого халату зачепився за дверну ручку і двері, зачиняючись, вдарили її по спині.

- Бодай тебе…

- Мамо, не лайтеся. Зараз Микитка прокинеться.

- А де ти продукти взяла? Пенсія Ольги через тиждень наче. Чи раніше перевели?

- Світлана Іванівна пригостила.

- Невже? – мати підійшла до холодильника, відчинила і почала заглядати на полиці. Вона була короткозора, тому до всього мала придивлятися. – Консерви, ковбаса, а чвертку не передала? Я б, поки батько спить, випила.

-  З якого дива? Харчі Світлана Іванівна передала дитині, до чого тут ти?

- Я думала так, по-сусідськи, - мати гепнула дверями холодильника і примостилася біля столу. – А шо вона вже оклигала? Бачила, як її Абрамович додому тягнув, а Левко позаду переку ніс.

- Зовсім погано, бідолашній. Мабуть, втративши свідомість, дуже головою вдарилася, - Оксана висипала в каструлю з кип’ятком спагеті й потягнулася до шафи за ложкою. – Вчора ввечері ми з Микиткою провідували її.

- Та і у мене голова запаморочилась від такої новини. Ти не чула? В сміттєвому контейнері біля нашого будинку труп немовляти знайшли.

- Отакої, - Оксана присіла біля матері. – І хто це зробив? Знайшли вже?

- Шукали, - мати розвалившись на стільці, уперлася спиною в стіну. – Навіть до нас приходили.