2

Приватний детектив Сергій Сергійович Петренко під’їхав на таксі до скляної будівлі у стилі хай-тек. Він довго копирсався в гаманці з лейбою відомого бренда і, нарешті, витягнув на світ божий декілька мілких купюр.

- Прошу, - Сергій Сергійович протягнув гроші водію. Фотоапарат в чохлі, що висів у детектива на шиї, дзвінко вдарився о сидіння.

 Погладив фотоапарат, Сергій Сергійович ніжно поцілував коричневий футляр. Коли піймав у дзеркалі здивований погляд таксиста, зніяковів і відвернувся. Схватив дипломат, засунув важку папку під пахву і спробував вийти з автомобіля, але пивний живіт не дозволив зробити це легко та невимушено. Сергій Сергійович страшенно не любив обтяжувати тіло вантажем, але в даному випадку становище зобов’язувало. Дуже кортіло Петренку здаватися презентабельним. Детектив мав намір зустрітися з відомим бізнесменом, щоб обговорити вельми делікатне питання. І від того, яке враження справить він на товстосума, залежав фінансовий добробут.

 Петренко з натхненням попрямував до скляних дверей, які мали впустити в запаморочливий світ грошей, кави та дівчат. Сергій Сергійович був великим естетом і не приховував це. Пахощі розкішного життя змушували його тремтіти: він млів від шелеста купюр і пластикові картки викликали більше захоплення, ніж картині в Луврі. Потяг до прекрасного Петренко виявив у себе, коли працював слідчим у районному відділку. Та хіба зарплатня поліціянта зможе підтримати високі почуття?

 Можливо, зараз у кабінеті директора дуже успішного підприємства йому вдасться зірвати чималий куш. Петренко пригадав свій пустий гаманець і зітхнув. Літня пані біля ліфта зацікавлено подивилась на нього й посміхнулася. Сніжно заблищали великі зуби. Петренко скривив рота і відвернувся.

«Краще пройдуся пішки, - подумав він, прямуючи до сходів. – Дорогу знаю, скільки часу витратив, щоб вивчити план евакуації».

Ремінь фотоапарату різав і тягнув шию, дипломат розбух від компроматів і відтягував руку, тека вислизувала з-під пахви, але детектив мужньо терпів незручності. Він поправив яскраву краватку, в ніс ударив ледве вловимий запах секонд-хенду.

«Все ж таки потрібно було випрати краватку, ніж випарювати праскою», - з досадою подумав він.

 А ось і необхідні двері, дивно, але таблички немає. Від мене не заховаєшся, любий Юрію Олександровичу. Я вас скрізь знайду.

Він рішуче відчинив двері.

З-за столу перелякано витріщилася секретарка:

- Сюди не можна.

- Я до шефа, - детектив навмисно хлопнув дверима. – Він у курсі справи.

- Але Юрій Олександрович занятий.

Детектив презирливо глянув на секретарку. Де тільки беруть таких доходяг? Мабуть, комп’ютер висмоктав із бідолашної життєві соки. Постав на блідому лобові печатку і вона буде схожа на черговий документ, такий же банальний і до оскоми нудний. Петренко надавав перевагу жінкам із формами. Вони, немов соковитий бекон під келих пива. Сергій Сергійович проковтнув слину.

Секретарка зрозуміла ковток по-своєму: вона ще більше зблідніла і схватила мобільний телефон. Петренко не став чекати, поки ця істеричка зателефонує шефові, і рванув двері, що вели в кабінет Юрія  Олександровича.

Якщо би детектив прийшов сюди з іншими намірами, або ліпше як давній приятель, він із задоволенням приліг би на софу, що стояла в кутку кімнати. Екзотичні дерева, які займали половину простору, перенесли вразливого детектива у світ райської насолоди та неземних задоволень. Рибки золотом іскрилися серед водорості у величезному акваріуму, що був вбудований у стіну. Канарійка задрімала у вінтажній клітці. Вона не мала вигляд хворої, швидше замореної.

Петренко уявив себе на софі, вкритий оксамитовим пледом, в руці - келих шампанського.  Рибки плескаються в акваріумі, пташка завзято співає згідно репертуару і молода соковита секретарка несе велику тарілку запашних устриць. Запах лимона залоскотав ніздрі. Петренко посміхнувся.

 Політ фантазії перервав ввічливий кашель. Детектив схаменувся і , виставив уперед живіт, поклонився в бік чоловіка, що сидів за столом:

- Петренко Сергій Сергійович, приватний детектив.

- Припустимо… І?

- Я вам телефонував, але ви не відповіли.

- Мені багато хто телефонує, не всім я відповідаю.

- Шкода, - Петренка дратувала те, що розмовляючи, директор не відривав очей від монітора. І говорив  тихо, доводилося прислуховуватися, щоб почути кожне слово. – Але ви мали б відповісти.

- Хм.

- Подивіться на ці фото, - детектив діловито розкрив теку і висипав на стіл купу фотокарток. Декілька з них вислизнули на підлогу. Петренко нахилився і почав збирати світлини. Піднімаючись, ухопився за спину, ремінь фотоапарата зачепився за кут стола. Детектив щосили смикнув шиєю. Стіл із комп’ютером захиталися, з поверхні посипались срібним дощем решта фотокарток.

- Припиніть цей балаган та йдіть геть!

- Зараз. Одну хвилину, - Петренко нарешті розігнув спину і поклав перед директором купу фото. – Ось дивіться.

- Не розумію, ви – детектив чи фотограф?

- Прошу подивитися, пане.

 Петренко спостерігав, як білі пальці директора повільно перебирають світлини. Жодна не зацікавила його. Детектив перевів погляд на обличчя Юрія Олександровича. Яка біла шкіра, хоча під очима темні круги і брові дуже косматі. Але лице добре поголено, навіть друге підборіддя, що лежить на бичачій шиї, чистеньке, немов у немовляті.

- Що ви хочете за них?

- Тисячу доларів, - мявкнув Петренко, ніби кішечка.

- Припустимо. Це все?

- Ну, - зам’явся детектив. – Є для вас ще одна інформація, але не безкоштовно.

- Розумію.

- Ви не питаєте, хто мене найняв?

- Волію дізнатися.

- Ваша дружина, - вислизнула заздалегідь підготовлена відповідь. Але Петренко злякався і затулив рота рукою. А чи не рано пред’явив головний козир? Хоча, який козир? Так брехня, блеф, але директор про це ж не знає.

 Григорій Олександрович зібрав фотокартки в рівну купку і поклав до гори білим сяючим глянцем.