17. ЗЕЛЕНИЙ ЧАЙ

Іктомі блиснув рубіновими очима.

— Справедливо було б, Міносе, тебе самого відправити прямісінько в дев'яте коло, до тих, хто обдурили довіру. І нехай Люцифер з тобою розбирається.

— З глузду з'їхав? — заревів критянин.

— Не біси мене, бо й справді потягну. Власними лапами. Сам винен: чого утримував в пеклі праведника?

— Кого??

— Що??

Хором видихнули усі.

— Та гріхів Ламфади вистачить на Крит і ще половину Сицилії! — обурився Мінос.

— Із цим не можу сперечатися. Він же чисто скажений: як побачить несправедливість, так і пре напролом. Дипломат із нього паршивий, ніде правди діти.

— Ну, дякую, — буркнув крізь зуби Люк.

— Та тільки Ламфада може нагрішити хоч і на увесь Техас з Колорадо, а залишиться праведником. — Іктомі витримав ефектну паузу. — Бо гріхи йому святий апостол Павло відпустив і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Так у вас кажуть?

Мінос навіть розреготався.

— Ти, Іктомі, брешеш як дишеш, але цього разу загнув. З чого б апостолу благословляти капосного язичника? І не просто заблудшу душу, а цілого войовничого бога?

— Тебе ж благословив, — зауважив Койот. — Що забув у християнському пеклі великий цар Крита, син Зевса та Європи?

— Я поставлений судити грішників з волі творця нашого, Дуранте ді Алег’єро дельї Аліг'єрі, — урочисто проказав Мінос.

— Данте був вірним християнином і підкорявся волі Господній, ну як розумів її, так і підкорявся. Тому якщо апостол Павло вирішив, то й ти повинен виконувати.

— Я про таке рішення не чув, — процідив критянин. — Геть забрехався, сіятель розбратів?

— Хто забрехався? Я забрехався? — У голосі павука дзвеніло майже щире обурення. — Та ти самого Ламфаду спитай. Вже він чесний і наївний мов немовля. Для того, щоб брехати, треба сильні мізки мати, а не сильні біцепси.

Анна не втрималася і посміхнулася, похитавши головою. "І як він досі живий залишився, з таким язиком без кісток".

Мінос глянув на Люка. Той здивовано смикнув плечем і подивився на павука. Іктомі театрально зітхнув і підніс угору передні лапи.

— Ламфадо, не ганьби мене, га? Ти, звичайно, ведмедя Хунунпу переконливо зображував. Навіть прикидатися особливо не треба було: і зріст, і сили, і розум цілком як у прототипа. Але насеру твою голову, якщо вже сподобився закладати за комір з самим апостолом народів, можна було не заливати зіньки, а ловити кожне слово святого отця?

— Ікто… — дуже тихо й гнівно почав Люк, але Анна потяглася, стиснула його пальці, і ірландець осікся.

— Ай, люба, до чого ж я радий знайомству з тобою! — зворушився Ікто. — Ти, Ламфадо, сліди її цілувати маєш, за що тобі тільки щастя таке привалило — не збагну. Пробач, Міносе, я щось відволікся. Так ось, років двісті тому ми з Ламфадою смалили в Луїзіані. І там, у Форті Снеллінгу, який теперішня столиця Сент-Пол, завели знайомство із самим апостолом Павлом. Він у тамтешнього бутлегера одноокого втілився. Це ти хоч пам'ятаєш? — театрально вигукнув Іктомі, звертаючись до Люка.

Ірландець коротко кивнув.

— Чудова новина! — в'їдливо закинув павук і продовжив розповідь: — Я сам християнських святих недолюблюю. Занудні вони. Як почнуть мовити та проповідувати — щелепу від позіхання вивихнеш. А у Ламфади схильність до філософствування спостерігається. Видно, пересидів під пагорбами: там же нудно, на роздуми тягне. Ось він і взяв звичку з місцевим священиком і Павлом триндіти про всяке теологічне та філософське. Я вже, бувало, хроплю на повну силу, розплющу око — а вони ніяк не вспокояться. Ото як розійдуться, руками махають, доводять щось один одному...

— Ближче до суті, — перебив Мінос.

— Ох, знову заговорився я, старію, що поробиш. По суті, так по суті. Коли ми з Ламфадою їхати зібралися, зайшли, як водиться, до Павла — на коня випити. Ну, випили, поцілувалися на прощання. Павло тут з лави зліз, випростався — а зросту він був дрібного — цього лося гельського тричі перехрестив і сповістив: “Добрий ти чоловік і праведний, Люк Мак-Герот, а що язичником народжений — це не твій гріх. Я благатиму Господа нашого Всемилостивого, щоб відпустив тобі всі гріхи минулі та майбутні, і направив до Царства Небесного, на радість мені та іншим праведним душам. В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь”. І знову тричі перехрестив.

Іктомі перевів дух і подивився на Люка рубіновим розсипом очей.

— Тепер згадав?

— Було таке, — кивнув Люк.

— Так ось, Міносе, ти ще минулого разу насмілився порушити волю самого апостола Павла і заточити праведника в перше коло пекла. А тепер хочеш погіршити свою провину?

Критянин щільно стиснув губи. За кілька хвилин він опанував себе і кивнув.

— Згоден. Розв'язуйте.

— З чим згоден, га? Ти розшифруй, не соромся.

— Волею апостола Павла Люку Мак-Героту прощаються всі гріхи проти християнських заповідей аж до Страшного Суду. А там уже хай самі розбираються. Я вмиваю руки.

— От і чудово, розумні люди завжди домовляться. А про богів і говорити нема чого.