15. РОСА РОЗ ЖИТТЯ

Койот знову принюхався і рвонув уперед, то швидше, то помаліше. Так вони дійшли до першої опори, всіяної орнаментами точок зварки. Койот заметався. Анна сперлася на перила, глянула вниз з запаморочливої ​​висоти. Каламутна зелена вода розбивалася об бетонні бики. Тут і там її розрізали катери, залишаючи за собою пінні клини. Чайки з мерзенними криками пролітали низько над головами, виглядаючи їжу. Сонце, що хилилося до заходу, заволокло сизими хмарами, через що все оточуюче здавалося нерізким і похмурим. Потойбічним.

— Не тут.

Койот метнувся далі. Люк крокував нарівні з ним, не особливо поспішаючи. Анна майже бігла, намагаючись не відставати. Десь ззаду сипів і кашляв Іктомі. Туристів на мосту було небагато, але й тих поодиноких мандрівників вони примудрялися зачіпати, викликаючи обурені вигуки. Лавірувати між людьми було просто ніколи. Не доходячи до другої опори Койот завмер, небезпечно перехилившись через огорожу. Ніздрі його роздувалися і посмикувалися.

 — Ну і куди ви всі мчите? Встигнете на той світ, — задихаючись, видавив Ікто. Старий прихилився до темно-червоних поручнів і згорбився, намагаючись відсапатися. — Зверніть увагу, про той світ я говорю в прямому розумінні, а не в переносному.

— Кидай палити, — відмахнувся Койот.

— І ти туди ж, шкура твоя ряба, — образився Іктомі. — Що ти ото через край вивісився? Чайку зубами вирішив зловити?

— Брама там.

— Де там? На дні?

— Кілька метрів униз.

— Оце так пофортунило! І як ми туди потрапимо?

— Ну як, варіантів небагато. Візьмемося за руки й зістрибнемо. Я вас втягну.

— Сьогодні просто свято якесь. День обіймів. З ірландцем пожамкався, тепер із навахо. Дружба народів! Мила, може, давай цього разу я за тебе потримаюсь?

—Ікто, я тебе чайкам згодую.

— Ой, дивіться, Ламфада ревнує! Ти на мене не глипай злісно, а вчися правильній поведінці! У мене завжди від жінок відбою не було! Жінка зі мною куди хочеш стрибне! Правда ж, люба?

— Як це зістрибнемо? Ось туди? Я не буду!

Анна сахнулася назад.

— І не треба, — охоче підхопив Люк. — Зараз я тебе швидко назад у Лос-Анджелес закину, і чекай на мене там спокійно.

— Знову через міжсвіття? О, господи… Ні, краще з моста.

— Гаразд. Іктомі, помовчи, добром прошу. Я перелізу першим, сяду на поручні. За мною Койот і Анна, сідайте з обох боків, тримайтеся міцно. Потім Ікто – з іншого боку Койота. Ну і на рахунок “три” стрибаємо.

Ірландець, якому огорожа моста ледве доходила до грудей, взявся за залізний поручень, підскочив і легко перекинув ноги на інший бік. Посмикався, вмощуючися зручніше, і простяг руку Койоту.

Той обурено пирхнув, підстрибнув і за мить сидів ліворуч від Люка. Віддалік пролунав вереск. Якась туристка позадкувала. Зустрівшись поглядом з Анною, вона знову пронизливо скрикнула.

— Давайте швидше. Зараз натовп набіжить. — Люк уже тягнувся до Анни.

Цієї миті його різко смикнули назад, він не втримався і важко звалився на спину, тягнучи за собою розгубленого Койота.

— Тільки не на моєму чергуванні! — Тендітна чорноока поліцейська нависла над Люком, який не встиг згрупуватися. — Лейтенант Міа Мунаєр. Що ви тут затіяли?

Не відриваючи суворого погляду від застиглої компанії, вона підняла рацію.

— Кевін, тут спроба масового самогубства. Четверо. Так, чекаю.

— Та яке самогубство, офіцере? Ми гуляємо, красою природи милуємось. Ну хлопці похуліганити вирішили. Ви самі на них гляньте, вони ж у самому розквіті сил, — заторохтів Іктомі.

— Розійдіться! Ви заважаєте діям поліції! Дорогу!

 Повз роззяв пробирався другий поліцейський.

— Сержант Кевін Бріггс, — представився він. — Ну що ж, давайте поговоримо, чому ви зважилися на такий незворотній вчинок, і чим ми можемо вам допомогти.

— Ну, звідки ви тільки тут взялися? Кажу вам, ніяких незворотних вчинків ми не задумали! Хто ви взагалі такі?

— Ангели, що стежать за мостом! — хором відрапортували Мунаєр и Бріггс.

— Ангели… — в унісон з ними здивовано видихнула Анна, дивлячись, як за спинами поліцейських здіймаються прозорі крила.

— Точно, ангели, — підтвердив Люк, що встиг сісти. — Привіт, Мунаєр. Що ж ми як не зустрінемося — ти мене мордою в землю кладеш?

— Люк Мак-Герот? — Лейтенант, примружившись, вдивилась у вкриту ластовинням фізіономію. — Оце так зустріч. Чудово виглядаєш, не впізнати. Невже в лотерею виграв?

— Ви — справжні ангели! — Анна не могла відірвати очей від крил.

— Ну так, — Бріггс добродушно посміхнувся, зняв формений кашкет і скуйовдив коротко стрижене світле волосся. — А що?

— Ніколи не бачила янголів.

— Та ну кинь, — засміявся сержант, наче почув гарний жарт. — Оце так сюрприз. Чула, Мунаєр, ми з тобою екзотика.

Його напарниця чомусь не розвеселилася. Вона підійшла впритул до Анни і зазирнула їй в обличчя.

— Ого. Та ти людина. Ти як потрапила до цієї компанії?

Анна знизала плечима і зніяковіло опустила очі, не в змозі витримати пильний погляд. Лейтенант докірливо зиркнула на Люка:

— Горбатого могила виправить. Ти ж минулого разу клявся, що більше ніколи й на милю не підійдеш до людських дівчат.

Ірландець ледь помітно скривився, підводячись.

— Годі, Мунаєр. Не лізь не в свою справу.

— Як тебе звуть? — знову перевела увагу на дівчину поліцейська, ніби ненароком вклинюючись між нею і Люком.

— Анна.

Лейтенант Мунаєр раптом усміхнулася і погладила її пальцем по щоці.

— Ім'я Анна означає "милість божа". Важко бути не такою, як усі, так?

У глибині її темно-карих очей спалахнуло світло, пронизливе і яскраве. Смагляве вилицювате обличчя поліцейської невловимо змінилося, стало нестерпно прекрасним, болісно привабливим і водночас таким сліпучим, що неможливо було продовжувати дивитися, але й відвести погляд не вистачало сил.

— Я звикла, — Анна не змогла стримати відповідної усмішки. — Ну, і це навіть допомагає. Іноді.