14. ДЖИМ БІМ

Люк і Анна завмерли. Завмерли Койот та Іктомі, на дах електрокара приземлився ворон і теж завмер із напіврозтуленим дзьобом.

Люк перевів тяжкий погляд на старого.

— Ти про що?

Іктомі відкрив рота, але махнув рукою і скривився.

— Та валяй вже, — подав голос Койот.

Старий індіанець знову промокнув лоба.

— Ні. Неправильно це буде.

— Чого ти трусишся? — Ламфада повів плечима і прийняв колишню цивільну подобу. — Одноокий здох, цього разу надовго. Я стежу: ось тутешніх ворон перевірив. Одін мені винен, і наступного разу він не втече.

— З пальми рухнув? — неввічливо поцікавився Ікто, миттю наїжачився, підскочив до гіганта, навіть навшпиньки підвівся, що, втім, не дуже допомогло. — Дівчинку навіщо потягнув на свої розбірки?

Люк смикнув плечем.

— Не думав, що так далеко зайде.

Від обурення Іктомі навіть поперхнувся. Ірландець ступив уперед і вбік, обійшов старого індіанця і попрямував до виходу з ботсаду.

— Ану стій! Стій, чортів Мак-Героте! Я не для того через півкраїни мчав, щоб ти до мене спиною повертався!

Люк і вухом не повів.

— Турбота за турботу, дар за дар! — гаркнув Іктомі, трусячи в повітрі хусткою, наче дивним прапором.

— Почекай! — Анна потрусила ірландця за плече. Її щось гризло, якась думка, яка все не могла оформитись. — Я вже десь це чула.

— Я цьому павуку нічого не винен, — огризнувся Люк.

— Як би не так, — подав з-за керма голос Койот.

— Тебе забув спитати, — гаркнув Люк. — І хто ти взагалі такий?

— Та яка різниця, — паскудно посміхнувся Койот. — Я божество дрібне, хіба білий пан мене згадає.

 — Я вас знаю! Ви — портьє з того готелю, біля резервації навахо. Де вночі радіація… Та стій же ти! — Анна стукнула Люка кулаком по грудях. Той закотив очі, але зупинився. — І опусти мене на землю нарешті! — Люк дбайливо поставив її на ноги і розпрямився, схрестивши руки на грудях.

— Послухай, — почав він, — Ікто із три короби набреше, і оком моргнути не встигнеш. Природа в нього така. Ти не розумієш…

— Іктомі-павук, трикстер, — відмахнулась Анна, — хто ж про нього не знає. Казки у дитинстві все читали.

— Ай, моя дівчинко, — зворушився старий, — ти вже повір, тих, хто про мене знає, набагато менше, ніж мені хотілося б.

Анна підійшла до нього і простягла руку.

— Анна Морріс.

Ззаду почувся тихий рик ірландця.

— Іктомі, можна по-простому Ікто. Не втомлююсь цілувати ручки і повторювати, що я до твоїх послуг завжди і неодмінно.

Старий квапливо запхнув хустку в кишеню, театрально шаркнув ніжкою і припав до руки губами. Анна ойкнула і висмикнула кисть.

— Вибач, люба, не хотів злякати.

— Ми раніше були знайомі? Вибачте, але якийсь час тому у мене почалися провали в пам'яті. Якщо…

Анна замовкла, дивлячись на вогняно-жовтий з червоними іскрами шлейф, що майорів над головою Ікто. Той так і вп'явся в неї чіпкими оченятами.

— Щось бачиш, а, люба?

— Тихо. — Люк важко обійняв Анну за плечі, пригорнув до себе і похмуро глипнув на Іктомі: — Гаразд, кажи, що в тебе. І не надумай знову розповідати, що правильно, а що ні. У мене важкий день видався. Приб'ю згарячу.

Зі шлейфу за спиною старого індіанця на мить блиснув смарагдовий розсип павучих очей.

— Начистити б тобі морду, та що з контуженого взяти...

Ікто гордо підняв голову, демонстративно пройшов до електрокара і гепнувся на сидіння.

— Наздоганяй, псих.

 ***

Небо затягло хмарами, з моря повіяло холодом. Анна зіщулилася. Люк витяг з рюкзака куртку і накинув їй на плечі, не відриваючи очей від Іктомі. Той вкотре поліз у портсигар, виявив останній незаймано порожнім і вилаявся на незрозумілій говірці.

Люк розвалився на піску, Анна влаштувалася в нього між ніг, з усіх боків оточена його широким торсом, величезними руками, колінами. Іктомі присів  навпочіпки навпроти. Койот шастав туди-сюди по спустілому пляжу, зазирав за кущі, зрідка скидав голову, наче принюхувався. Ворон знову кудись зник.

— Ну от, коли з-під дверей цього єгипетського пелікана блиснуло, я знову туди поткнувся, дивлюся — Тот один у кабінеті. Сидить, зблід, аж посірів, і рученята тремтять. Я подумав, мабуть, дівчинка в покійницькій, куди Анубіс тіло Ламфади — твоє тобто — відтарабанив. Кинувся вниз. Залітаю в прозекторську, ще Анубісу на хвіст випадково наступив, той як зубами клацнув, я ледве вивернувся, а ти вже сидиш на столі, страшний такий, наче з хреста знятий, і бурмочеш щось. Я тобі: "Ламфадо, чуєш, кінчай придурюватися", а ти на мене зиркнув і хрипиш: "Ану йди сюди". Я підходжу…

— Годі, далі я пам'ятаю. — Ірландець хрипко перевів дух і витяг з кишені сигарили.

— А я не пам'ятаю! — обурилася Анна.

— Я розповідав тобі на кораблі. До мене повернулася пам'ять… про давнє минуле. А про нас з тобою я, виходить, забув.