13. КОВТОК КРОВІ

Анна вела електрокар звивистою дорогою, то тут, то там зарослою розкішними малиновими бугенвіллеями. Панувала мовчанка, тиша давила. Анна не могла зрозуміти причину гризучого зсередини занепокоєння. Вона хвацько розвернулася на крутому повороті, промайнула повз огорожу, за якою ліниво паслися коні, і загальмувала біля входу, позначеного двома невисокими — в людський зріст — білими вежами з черепичними дахами. Не оглядаючись, вискочила з кабіни і попрямувала по курній дорозі, що з обох боків наїжачилась найрізноманітнішими кактусами. У ботсаду не було жодної душі. Суха земля, спекотне сонце.

— Тут гробниця Ріглі?

— Кенотаф. Пустушка. Його перепоховали на материку в розпалі другої світової.

— Це ж що треба накоїти, щоб тебе поховали в такому місці.

— Йому тут подобалося.

Люк пирхнув. 

— В Америці є дивовижної краси місця. Він міг би лежати на горі, де ми зупинялися півгодини тому. Вся бухта мов на долоні, сяйво океану. Ти бачиш вдалині флот і до різі в очах вдивляєшся в обрій. Кораблі наближаються повільно, занадто повільно, ти в нетерпінні стискаєш кулаки так, що нігті до крові впиваються в долоні. І нарешті ворожий стяг плескається на вітрі, ти видаєш бойовий клич, репетуєш від щастя майбутньої битви. Кидаєшся до свого війська і…

Люк змахнув рукою і охнув, напоровшись на опунцію, густо всіяну червоними плодами. Довгий білий шип пронизав великий палець. Люк висмикнув вістря, відкинув убік. Шип злетів високою дугою і стрімко полетів униз, червоний від крові, мов плоди опунції. Раптово налетів порив вітру, поніс шип у бік кенотафа, де той втягло в сіро-жовту імлу, що огортала і дорогу, і хирлявий сад, і свинцеву махину мавзолею. Анні раптом стало дуже холодно. Вона потрусила головою, позбавляючися від мари, і зробила крок до ірландця.

— Покажи.

— Дрібниці. — Люк скривився, розглядаючи палець. Кров швидко збиралася у великі блискучі кульки і капала вниз, змішуючись із дорожнім пилом.

— Треба перев'язати.

— Облиш. — Люк сунув палець у рота. — Ходімо. Ворони там, як я розумію.

— Так... До речі, а твій ворон де? Який прибився?

Люк знизав плечима.

— Літає десь. Він сам по собі.

Сонце палило нещадно, не жовтнево. Повітря ущільнювалося, наливалося задушливою вологою. Наблизившись до бетонної махини, вони синхронно задерли голови. Контури мавзолею розпливалися в сіро-жовтій пилюці. Вгорі на декоративній смузі кілька пар воронів вчепилися дзьобами в стебло, задерши голови до неба.

— Áit fhíochmhar… Мерзенна місцинка, — промимрив Люк і сплюнув кров'ю.

— Покажи руку.

Люк тільки смикнув плечем і пішов угору, перестрибуючи через дві сходинки. Анна побігла за ним, на ходу озирнулася — доріжка крові на очах зникла, затягнута піском і дорожнім пилом, і сліду не залишилося.

За кілька кроків вона наздогнала ірландця, який скептично розглядав сухий басейн, викладений синіми і коричневими кахлями місцевого виробництва.

— Вода в Каліфорнії на вагу золота, тому її даремно не ллють, — попереджаючи запитання, пояснила Анна.

Люк насмішливо покивав і вирушив нагору, до бетонної альтанки, що вінчала химерну споруду. Він підійшов до вузького отвору, сперся на борт, розглядаючи тонку бірюзову смужку океана вдалині. Анна стояла поруч.

— Якщо Ріглі — творець цього острову, то він був не дуже добрим богом. Островітяни помстилися йому після смерті, — заявив Люк. Анна підняла брови з перебільшено здивованим виглядом, і він продовжив: — Це місце не упокоєння, а вічної туги.

— Та  ну. Острів, який він любив, неподалік його маєток, до океану рукою подати.

— О так. Чхати від мерзенної вічної куряви і силуватися роздивитись нескінченний солоний простір, де лишилася свобода. Самі кактуси, куди оком не кинь.

Анна не знайшла, що заперечити. Сонце розхолоджувало, навіювало сонливість. Вона ліниво стежила, як з руки ірландця капали блискучі кульки крові. Одна… друга… третя… “Забризкає басейн. Хоча ніхто й не помітить, мабуть”. Краплі падали дедалі частіше й частіше. Анна раптом замружилася і потрусила головою. Кров не долітала донизу. Краплі зникали десь на півдорозі, просто розчинялися у повітрі. Анну знову охопило холодом. Холодом він раптового ірраціонального дикого страху. Вона схопила Люка за лікоть і потягла на себе. З таким самим успіхом можна було спробувати зрушити шафу.

— Дай руку! Треба зупинити кров, — істерично скрикнула вона, відчайдушно смикаючи ірландця. Волога долоня зісковзнула, Анна втратила рівновагу і гепнулася на підлогу.

Тієї ж миті повітря в кенотафі загустіло, потемніло, стрімко застигло, наче смола, сковуючи рухи і не даючи дихати. Анна засипіла, намагаючись втягти бодай дещицю повітря. Крізь напівпрозору в'язку каламуть вона бачила, як судорожно сіпався Люк, як канатами здувалися жили на шиї та руках. Легені почало роздирати болем, тьмяне світло затягувало червоним…

Пролунало пронизливе каркання. Затверділе повітря вибухнуло і бризнуло на всі боки. У вікні майнув величезний ворон, якого атакувала зграя птахів поменше бетонно-сірого кольору. Люк та Анна впали на підлогу, жадібно хапаючи ротом повітря. Зробивши кілька глибоких вдихів, ірландець схопився, перестрибнув до супутниці і присів навпочіпки, насторожено озираючись навколо, ніби величезний звір, що приготувався до стрибка.

Білясті смужки заворушилися, потяглися один до одного, злипаючись у грудку. Спочатку безформна, та поступово набувала обрису людської фігури. За хвилину в кенотафі вже стояв огрядний чоловік у діловому костюмі старомодного фасону. Кругле обличчя його було досить приємним, але невеликі близько посаджені очі дивилися пронизливо і важко. Люк повільно випростався на весь зріст.

— Ну і якого диявола тут діється? — тихо поцікавився він голосом, від якого Анні мимоволі закорітло звернутися в клубочок і тихенько заскавчати.

Незнайомець помовчав, виставивши вперед уперте роздвоєне підборіддя, і нарешті вимовив: