12. БУДВАЙЗЕР

Дзвінок будильника висмикнув Анну з каламутного сну. Простирадло вимокло від поту. Вона запам'ятала лише грозові хмари та сліпучу блискавку, схожу на дерево, що накрило кроною все небо до горизонту, а вузлуватий біло-синій стовбур йшов глибоко у землю. 

Рано-вранці стоянка біля "Королеви Мері" була порожньою. Анна вийшла, примружилася від ранкового сонця і попрямувала до білої одноповерхової каси з великим червоним написом “CATALINA EXPRESS PORT” на фасаді, озираючись у пошуках ірландця.

Той лежав на яскраво-червоній лаві, закинувши руки за голову, звісивши довжелезні ноги по обидва боки. Анна підійшла і сіла на вільний край. Очі Люка були заплющені, вії виблискували полум'ям у світанкових променях. Анна прослікувала поглядом розсип блідого ластовиння по щокам і чомусь посміхнулася.

— Не обов'язково мене поглядом пропалювати, я вже не сплю.

— Ой. Вибач… Привіт.

— Доброго ранку.

Люк сів, потягнувся, зняв коротку куртку військового зразка і заходився заштовхувати її у висмикнутий з-під лави рюкзак. Анна подумала, невже він і ночував тут, на лаві. Однак футболку змінити встиг, сьогоднішня була яскраво-зеленого кольору з білим текстом: “So Irish, my liver hurts” — “Питомий ірландець, аж печінка відмовляє”.

— Пішли, каса відкрилася.

— Я вже купив квитки.

— Яка самовпевненість!

— Ну, хто ж встоїть перед ірландцем. — Люк постукав по напису на футболці. Анна скривилася. Люк хмикнув: — Дурний жарт, згоден.

Він підвівся, випростався на весь свій гігантський зріст і кивнув у бік причалу:

— Ходімо?

— Я читала у новинах про вчорашній вибух. — Анна підстрибом намагалася підладнатися під його широкі кроки. — То були газові балони під сценою. І знаєш що? Жодної жертви. Співаки пішли, а нові ще не піднялися. У тисняві пом'яли багатьох, але теж не смертельно...

***

Анна легко збігла на верхню палубу й зайняла лаву праворуч. Люк сів поруч і застиг, задивився на море. Анна скоса поглядала, не наважуючись безцеремонно розглядати нового знайомця. Все в ньому було через міру: занадто руде волосся, надто високий зріст, грубі риси обличчя. Але поруч із ним Анна почувала себе дуже затишно, наче закутаною в плед. Втім… вона й справді була закутана. В той золотистий серпанок, що оточував супутника, майже невидимий зараз, на тлі яскраво-синього неба. Неба, з яким очі Люка могли змагатися синню… “Та ти закохуєшся, чи що? Ідіотка”, — розлютилася Анна, відвернулася і втупилася в океан.

Декілька хвилин пройшли в повній тиші. На палубу піднялося ще з десяток пасажирів. Їх було небагато на рейсі: у жовтні мало хто їздив на курортний острів, вважалося, що вже холодно. Пролунав гудок, і теплохід рушив, повз "Королеву Мері", повз доки, штабелі різнокольорових контейнерів, розлаписті портові крани. Вони вийшли у відкритий океан.

Анна озирнулася, щоб подивитися на Лос-Анджелес, який поступово ховався в сизому серпанку, і зустрілася очима з Люком. Кілька миттєвостей вони, не моргаючи, дивилися один на одного. Анна зніяковіла.

— То чим ти займаєшся? — випалила вона, щоб перервати незручну паузу. Ірландець підняв брови. — Я маю на увазі, ким працюєш?

Люк знову втупився в морську далечінь.

— Зараз — ніким. — “Ну супер. Тільки бомжа мені не вистачало”. Але ірландець продовжив: — Вийшов у відставку півроку тому. Вирішив відпочити… Та й мізки прочистити. Переосмислити дещо.

"Ой… Незручно як. От куди ти спішиш поперед батька в пекло зі своїми висновками?"

— У відставку? Ти військовий?

Люк невиразно смикнув плечем.

— Практично так. Військовий… інженер.

— Якось ти надто молодий для відставки, — не подумавши випалила Анна і навіть замружилася: “Ой, дурепа…”

Люк розреготався, наче вона вдало пожартувала.

— Я добре зберігся. Є чудовий консервант — спирт.

Ірландець дістав із кишені рюкзака фляжку, відкрив і запропонував Анні. Та похитала головою. Люк закрутив кришку і засунув фляжку на місце. Анна запитально підняла брову.

— А, я зав'язав. Так, про всяк випадок тримаю. За старою пам'яттю. Ніколи не знаєш, що й коли знадобиться. — “Дивно, на алкоголіка він не схожий. Зовсім. Напевно." — Я у відставку достроково вийшов.

— Чому? Якщо не секрет?

— Чому…

Ірландець замовк, дивлячись вдалину, на ледве видиму лінію, де море змикалося з небом. Пауза затяглася. Анна вже відкрила рота, щоб змінити тему, але тут він монотонно заговорив. Слова падали розірвано, поодиноко, важкі, наче налиті свинцем.

— Я брав участь у одному проекті. Операцію готували довго, майже за рік. Я грав досить велику роль у підготовці. Був правою рукою головнокомандувача. Правою, лівою, середньою… всіма руками, по суті. Але… Накази ставали дедалі нелогічнішими. Дивними. І в один прекрасний день я зрозумів, що є проблеми. Дуже великі проблеми. Я встав перед дилемою. З одного боку, не міг порушити присягу, а з іншого — розумів, що справа погано пахне. І результатом можуть стати смерті... Багато смертей. Вже гинули соратники та сторонні люди, але це був лише початок. Проблема все посилювалася, та ще й наклалися інші чинники з минулого. Головний відчув недобре і вирішив мене шантажувати.